Olya_#1
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Olya_#1». Краткое содержание книги:
Гострий сюжет, яскраві постаті героїв та їхні карколомні пригоди, калейдоскопічне тло створеного автором феєричного світу — то все лише засіб, щоб замислитись над сьогоднішнім буттям.
— Паскудство… — протягнула вона і сонно позіхнула піднімаючись.
Він із цікавістю позирав, як вона за своєю звичкою поволі розчумується без усілякої стимуляції.
— Доброго ранку, — смішно пробурмотіла вона, і він знов не втримався — знов скуйовдив її нерозчесане каштанове волосся.
— Ну-у… — простогнала вона апатично і примружилась.
Хмари відступали, розвиднювалось. Рожеве їдке світання розганяло тумани. Дисплей акуратно компенсував освітлення, і Оля аж нахилилась над ним, розглядаючи туманні густі ліси, що саме трохи рідшали, прорізались затхлими гнилими болотами…
— О, «заброшка»… — мовила вона вже зовсім не сонним голосом і вивела на дисплеї один квадратик стоп-кадру, збільшила його, задивилась… Тоді вивела ще один, огляділась…
— Гомель там… — неуважно тицьнула вона пальцем кудись у правий дисплей.
— Я думав, це який заповідник… — мовив Макс, усе роздивляючись той сумний болотистий край.
— Ні, це вже «заброшка» пішла… — вивела Оля задумливо і збільшила перед його взором ще кілька шматків панорами. — Дивись.
— Що то?
Макс вглядівся в один стоп-кадр. Чудасія! Те, що йому спочатку здалося широким проліском чи галявиною, насправді було… симетричними, сніжно-білими опорами…
— Гравітраса? — вражено видихнув він.
— Транспортна магістраль… колись була. Ось глянь.
Оля переформатувала стоп-кадр у голознімок і трошки повернула його… Макс роздивився ряд занедбаних енергоопор старої граві-магістралі, що то висився над болотними хащами, то губився в соснових заростях, кілька опор похилились, а одна чи дві майже повністю вгрузли в драговину.
— Нічого собі… — протягнув Макс.
А Оля мовчки розвернула мобіль і прискорила його. «Додж» зробив пологе коло над рештками магістралі і знизився, завис над опорами… Власне, то були не лише опори. Збоку до похилених опор тулився оброслий мохом та подекуди чахлими берізками плац стародавньої стоянки з підземними ангарами — пусті та мертві очиці ангарів зіяли колючою, вогкою тьмою, сльозились баговинням та болотною слиззю, деякі були повністю затоплені, оброслі верболозами, тьваню… Оля неспішно повела «додж» над плацом стоянки — мох, бур’яни, лишайники, чахлі берізки, потріскані силіколові плити з потемнілою розміткою… З одного боку над стоянкою нависала продовгувата трьох чи чотирьохповерхова будівля, частково обвалена, Оля підлетіла до неї ближче…
— То… — протягнув Макс, вдивляючись.
— Станція підзарядки, — кивнула Оля, й собі вдивляючись.
Макс побачив над пологим краєм будівлі великий, жовтогарячий, вирізьблений із напівпрозорого синтетичного каменю стилізований напис «RSK Group», похилений, оброслий чахлими берізками… Він тьмяно фосфорично тлів у затхлій напівтьмі болота.
А під тим написом, скраю стоянки, ще й тулилось облізла, старомодна будівля придорожньої забігайлівки — Wendy's чи KFC…
Макс смикнувся до дверей.
— Ти куди?
Оля придержала його за плече.
— Хочу… глянути ближче, — ніяково всміхнувся він.
— Ось облиш!.. — впевнено відрізала Оля. — Тут сиро і брудно, а ще тут мошкара, і які хоч кліщі, і реп’яхи, і… тут нема на що дивитись.
Вона наблизила зображення кафешки, і Макс розгледів фірмові візерунки порожніх віконниць, якийсь рядок столиків у пітьмі, мертвий екран старезного банківського терміналу і… густе павутиння в яскравих блискітках ранкової роси.
— Це все покинуто ще на початку війни коли тут товклась ціла купа біженців… під час висадки Роскосмосу на планету, — неохоче пояснила Оля. — Тут ніхто не живе, а все цінне бозна й коли видерли мародери.
Вона різко розвернула тачку над скорботною покинутою стоянкою і набрала висоту.
— Тобто тут ні на що дивитись… — немов виправдовуючись, продовжувала Оля. — Зараз ми наблизимось до Гомеля, там вже буде цікавіше. Саму базу я тобі не покажу, там усе більш серйозно охороняється. Але, либонь, я ризикну показати тобі Могильов, хоча б передмістя…
Макс іще раз зиркнув на боковий дисплей і розрізнив білосніжні енергоопори, що стирчали з болотистої глушини лісів. Вони здались йому чимось схожими на прадавні скульптури атлантів, що тримали тепер на плечах пустоту. Чи скоріш — на кістляві руки мерців, що тягли свої пазурі в тихе липневе небо.