Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-05-8
- Переводчик: Оксана Стефановна Забужко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Краткое содержание книги:
Гнали худобу... Всю худобу з виселених сіл гнали до нас у райцентр на приймальні пункти. Ошалілі корови, вівці, поросята бігали вулицями... Хто хотів, той ловив... Із м’ясокомбінату машини з тушами йшли на станцію Калиновичі, звідтам вантажили на Москву. Москва не приймала. І ці вагони, вже могильники, верталися назад до нас. Цілі ешелони. Тут їх закопували. Запах гнилого м’яса переслідував по ночах... «Невже так пахне атомна війна?» — думала я собі. Війна мусить пахнути димом...
У перші дні наших дітей вивозили поночі, щоб менше люду бачило. Ховали біду, таїли. А народ однак довідувавсь. Виносили на дорогу до наших автобусів бідончики з молоком, пекли булочки.
Як у війну... З чим іще порівняти?»
«Нарада в облвиконкомі... Воєнна обстановка.
Усі чекають на виступ начальника цивільної оборони, бо коли хто й пригадав що-небудь про радіацію, то хіба якісь уривки з підручника фізики за десятий клас. Тамтой виходить на трибуну й починає переповідати написане в книжках і підручниках про атомну війну: отримавши п’ятдесят рентґен, солдат повинен вийти з бою, як будувати схрони, як користуватися протигазом, про радіус вибуху... Але тут не Гіросіма й Нагасакі, тут усе інакше... Ми ж здогадуємося...
У заражену зону вилетіли вертольотом. Спорядження за інструкцією: спідньої білизни нема, комбінезон із хебе, як у кухаря, поверх нього захисна плівка, рукавиці, марлева пов’язка. Обчіпляні кругом приладами. Спускаємося з неба під село, а там дітлашня купається в піску, як горобці. У роті камінчик, галузка. Малюки — без штанів. Із голими попами... А в нас наказ: із народом не спілкуватися, паніки не зчиняти!
І тепер-от живу з цим...»
«По телевізору раптом замелькали передачі...
Один із сюжетів: бабка надоїла молока, налила в банку, репортер підступається з військовим дозиметром, водить по банці... Іде коментар, що от, бачте, цілковита норма, а до реактора десять кілометрів. Показують річку Прип’ять... Купаються, загоряють... Удалині видно реактор і дим над ним клубами... Коментар: західні голоси сіють паніку, ширять навмисні наклепи про аварію. І знову з тим дозиметром — то до миски з юшкою його притулять, то до шоколадки, то до пончиків біля відкритого кіоска. Це було ошуканство. Військові дозиметри, які були тоді на озброєнні в нашій армії, не розраховані не перевірку продуктів, вони тільки міряють фон...
Така кількість брехні неймовірна, з якою в нас у свідомості пов’язується Чорнобиль, хіба що в сорок першому була... За Сталіна...»
«Хотіла народити з любові...
Ми первачка свого сподівалися. Чоловік хотів хлопчика, я — дівчинку. Лікарі мене вмовляли: «Рішайтеся на аборт. Ваш чоловік тривалий час був у Чорнобилі». Він — шофер, і його в перві дні туди призвали. Возив пісок і бетон. Але я нікому не вірила. Не хотіла вірити. Я читала в книжках, що любов може все перемогти. Навіть смерть.
Дитя вродилося мертве. І без двох пальчиків. Дівчинка. Я плакала: „Ну хай би в неї хоч пальчики були, вона ж дівчинка...“».
«Ніхто не розумів, що сталося...
— Я подзвонила до військомату, ми, медики, всі військовозобов’язані, запропонувала свою допомогу. Не пригадую прізвища, але звання було майор, відповів: «Нам треба молодих». Спробувала переконати: «Молоді лікарі, по-перше, не готові, а по-друге, на більшу небезпеку наражаються, молодий організм вразливіший на радіацію». Відповідає: «У нас наказ — брати молодих».
Пригадую... У хворих стали кепсько гоїтися рани. Ще... Той перший радіоактивний дощ, після якого пожовкли калюжі. Стали жовтими на сонці. Тепер цей колір завжди бентежить. З одного боку, свідомість виявилася ні на що подібне не приготована, а з другого — ми ж найкращі, найвинятковіші, у нас така велика країна. Мій чоловік, із вищою освітою людина, інженер, він преповажно мене запевняв, що це терористичний акт. Ворожа диверсія. Ми так думали... Ми так були виховані... Але я згадувала, як їхала в поїзді з одним господарником, і він мені розказував про будівництво Смоленської атомної станції: скільки цементу, дощок, цвяхів, піску пливло з об’єкту на ближні села. За гроші, за пляшку водки...
У селах... На заводах... Виступали працівники райкомів партії, їздили, спілкувалися з народом. Але жоден із них не в змозі був відповісти на питання, що таке дезактивація, як убезпечити дітей, які коефіцієнти переходу радіонуклідів у харчові ланцюжки? Про альфа-, бета- й гамма-частинки, про радіобіологію, іонізуючі випромінювання, не кажучи вже про ізотопи. Для них це були речі потойбічні. Вони читали лекції про героїзм радянських людей, символи військової звитяги й підступи західних спецслужб...