Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Волочу все в музей... Стягую. Але, бува, думаю собі: «Кину! Втечу!» Ну, як його витримати?!

Мав я розмову з молодим священиком...

Ми стояли над свіжою могилою старшини Саші Гончарова... Із тих, хто був на даху реактора. Сніг. Хвища. Негода люта. Священик править панахиду. Читає молитву. Простоволосий. «Ви наче й не відчували холоду?» — спитав я опісля. «Ні, — відповів він, — у такі хвилини я всемогутній. Жоден церковний обряд не дає мені стільки наснаги, як панахида». Я це запам’ятав — слова людини, яка завжди близько смерти. Не раз питав іноземних журналістів, що до нас приїздять, чимало вже по кілька разів, чому вони їдуть, просяться в зону? Безглуздо було б думати, ніби єдино задля грошей чи кар’єри. «Нам у вас подобається, — признавалися, — дістаємо тут потужний енергетичний заряд». Уявляєте... Несподівана відповідь, що? Для них, мабуть, наші люди, їхні почуття, світ — щось іще не звідане. Загадкова руська душа... Самі ми теж полюбляємо випити й сперечатися про це на кухні... Один мій друг якось сказав: «Ось станемо ситими. Розучимося страждати. Кому ми будемо цікаві?» Я не можу забути цих слів... Але я не з’ясував, що ж іншим у нас подобається: ми самі? Чи те, що про нас можна написати? Через нас — зрозуміти?

Що це ми все довкола смерти крутимося?

Чорнобиль... Іншого світу ми вже мати не будемо. Спочатку, коли ґрунт із-під ніг нам видирали, то вихлюпували цей біль навпростець, а тепер прийшло розуміння, що іншого світу нема й податися нема куди. Відчуття трагічної осілости на цій чорнобильській землі, зовсім інакше світовідчуття. З війни приходить «втрачене» покоління... Згадаймо Ремарка? А з Чорнобилем живе — «розгублене» покоління. Стеряне. Ми розгубилися... Незмінним лишилось — тільки людське страждання. Наш єдиний капітал. Нерозмінний!