Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Молоді хлопці... Вони тепер теж умирають, але вони розуміють, що якби вони цього не зробили... Це ще люди особливої культури. Культури подвигу. Жертви.

Був момент, коли існувала загроза термоядерного вибуху, і треба було спустити з-під реактора ґрунтову воду, щоб туди не потрапив розплав урану й ґрафіту, разом із водою вони дали б критичну масу. Вибух — три-п’ять мегатон. Не лише Київ та Мінськ вимерли б, а й у величезній частині Європи не можна було б жити. Уявляєте?! Європейська катастрофа. Поставили завдання: хто пірне в ту воду й відчинить там засувку спускного клапана? Обіцяли машину, квартиру, дачу й довічне утримання родини. Шукали добровольців. І такі знайшлися! Хлопці пірнали, багато разів пірнали й відчинили ту засувку, і їм дали на команду сім тисяч рублів. А за обіцяні машини й квартири забули. Авжеж, не задля них вони пірнали! Не задля матеріального, менш усього задля матеріального. Не така наша людина проста... Зрозуміла... І поверхова... (Розхвилювався).

Цих людей уже нема... Тільки документи в нашому музеї. Прізвища... Та якби вони цього не зробили? Наша готовність до самопожертви... У цьому нема нам рівних...

Я тут сперечався з одним... Він мені доводив, що це через те, що в нас дуже низька ціна життя. Азіятський такий фаталізм. Людина, що жертвує собою, не почуває себе унікальною, неповторною особистістю, якої ніколи більше не буде. Туга за роллю. Раніше він був людиною без тексту, статистом. Не мав власного сюжету, слугував тлом. А тут зненацька робиться головною дійовою особою. Туга за сенсом. Що таке наша пропаганда? Наша ідеологія? Вам пропонують умерти, але набути сенсу. Підносять. Дають роль! Велика вартість смерти, бо за смертю — вічність. Він мені доводив. На прикладах... Але я не згоден! Категорично! Авжеж, нас виховано бути солдатами. Так нас учили. Завжди мобілізовані, завжди готові на щось неможливе. Мій батько, коли я після школи хотів піти в цивільний вуз, був приголомшений: «Я — кадровий вояк, а ти будеш піджака носити? Вітчизну треба захищати!» Кілька місяців до мене не озивався, поки я не подав документів у військове училище. Батько — учасник війни, він помер уже. Ну, практично жодних статків не мав, як і ціле його покоління. Нічого після нього не лишилося — дому, машини, землі... Що я маю? Польову офіцерську сумку, він її отримав перед фінською кампанією, а в ній його бойові ордени. Ще в поліетиленовому пакеті в мене лежать триста батькових листів із фронту, від сорок першого року починаючи, мати їх зберегла. Все, що лишилось... Але я вважаю, що це — неоціненний капітал!