Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Тепер вони помирають. Та якби вони цього не зробили? Я вважаю, що вони — герої, а не жертви війни, якої нібито й не було. Називають її аварією, катастрофою. А була війна... І наші чорнобильські пам’ятники схожі на воєнні.

Є речі, яких у нас обговорювати не заведено, слов’янська сором’язливість. Ну, мусите знати... Таку книжку пишете... У тих, хто працював на реакторі або в безпосередній до нього близькості, як правило, вражається... схожий симптом у ракетників, це діла звісні... як правило, вражається сечостатева система. Мужське... У нас про це вголос не мовиться, не заведено... Я раз супроводив англійського журналіста, він підготував дуже цікаві питання. Якраз на цю тему, його цікавила людська сторона проблеми. Що після всього з людиною — вдома, в побуті, в інтимі? Тільки ні одної відвертої розмови не вийшло. Попросив він зібрати, наприклад, вертольотчиків. Побалакати в чоловічому гурті... Вони приїхали, дехто вже пенсіонер у тридцять п’ять — сорок років, одного привезли зі зламаною ногою, в нього старечий перелом, тобто під дією радіації кості м’якнуть. Його привезли... Англієць питає: як ви тепер у родині, зі своїми молодими дружинами? Вертольотчики мовчать, вони прийшли розповідати, як робили по п’ять вильотів на добу. А тут... За жінок? За таке... Давай він їх по одному витягати... Відповідають одностайно: здоров’я нормальне, держава цінує, у родині любов... Жоден... Жоден із них не відкрився... Вони пішли собі, а я відчуваю, він пригнічений: «Тепер розумієш, — каже, — чого вам ніхто не вірить? Ви самі себе дурите». А зустріч ця відбувалася в кав’ярні, обслуговували дві гарненькі офіціантки, вони вже все зі столів приймають, він їх і питає: «А ви мені можете на кілька питань відповісти?» І ці дівчата йому все й виклали. Він: «Ви хочете вийти заміж?» — «Авжеж, тільки не тут. У нас кожна мріє вийти за іноземця, щоб народити здорову дитину». Тоді сміливіше: «Ну, а є у вас партнери? Як вони? Ви з них задоволені? Ви розумієте, що я маю на думці?» — «Отут сиділи з вами хлопці, — сміються ті, — вертольотчики. Під два метри. Медалями брязкали. Вони для президій добрі, але не для ліжка». Уявляєте... Сфотографував він цих дівчат, а мені повторив ту саму фразу: «Тепер розумієш, чого вам ніхто не вірить? Ви самі себе дурите».

Поїхали ми з ним у зону. Відома статистика: довкола Чорнобиля — вісімсот могильників. Він сподівався на якісь фантастичні інженерні споруди, а воно звичайні ями. Лежить у них «рудий» ліс, вирубаний круг реактора на сто п’ятдесят гектарів (у перші два дні після аварії сосни й ялини поробилися червоні, а згодом поруділи). Лежать тисячі тонн металу й сталі, дрібні труби, спецодяг, бетонні конструкції... Він показав мені знімок із англійського журналу. Панорамний. Згори. Тисячі одиниць автотракторної й авіаційної техніки... Пожежні машини й машини швидкої допомоги... Найбільший могильник біля реактора. Він хотів його зняти — вже тепер — через десять років. Обіцяли йому за цей знімок великі гроші. І от ми з ним кружляємо, кружляємо, і нас один начальник відсилає до другого — то мали нема, то дозволу. Крутилися, аж поки до мене не дійшло: нема цього могильника, не існує більше в дійсності, лише в звітах самих, давно розцупили по базарах, на запчастини по колгоспах і своїх дворищах. Розікрали, вивезли. Англієць цього втямити не міг. Не повірив! Коли я сказав йому всю правду, він не повірив! І я тепер, навіть найсміливішу статтю читаючи, не вірю, усе десь у підсвідомості думка крутиться: «А раптом і це брехня? Чи так, побрехенька». Згадати трагедію стало загальником... Кочовим штампом! Страшилкою! (Закінчує з розпукою і надовго замовкає).