Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-05-8
- Переводчик: Оксана Стефановна Забужко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Краткое содержание книги:
«Я все життя живу в слові... Зі словом...
Викладаю в школі російську мову й літературу. Це, здається, було на початку червня, йшли екзамени. Раптом директор школи збирає нас і оголошує: «Завтра всім прийти з лопатами». З’ясувалося: мусимо зняти горішній заражений шар землі круг шкільних будівель, а потім приїдуть солдати й заасфальтують. Питання: «Які видаватимуть захисні засоби? Чи привезуть спеціальні костюми, респіратори?» Відповіли, що ні. «Візьмете лопати й будете копати». Тільки двоє молодих учителів відмовилося, а решта пішли й копали. Пригніченість — і водночас відчуття виконаного обов’язку, живе це в нас: бути там, де важко, небезпечно, боронити батьківщину. Хіба я на що інше своїх учнів наставляла, тільки на таке: піти, кинутися в огонь, захищати, жертвувати. Література, яку я викладала, вона не про життя, вона про війну. Про смерть. Шолохов, Серафимович, Фурманов, Фадеев... Борис Полевой... Тільки двоє молодих учителів відмовилося. Але вони з нової генерації... Це вже інші люди...
Рили землю з ранку до вечора. Коли поверталися додому, дивним здавалося, що працюють міські магазини, жінки купують панчохи, парфуми. У нас уже жили воєнні відчуття. І було куди зрозуміліше, коли зненацька постали черги за хлібом, сіллю, сірниками... Усі кинулися сушити сухарі... Підлогу мили п’ять-шість разів за день, вікно зашпаклювали. Увесь час слухали радіо. Ця поведінка здалась мені знайомою, хоч я народилася після війни. Намагалась аналізувати свої почуття й вразилася з того, наскільки швидко перебудувалась моя психіка, якимось незбагненним чином я виявилась обізнана з воєнним досвідом. Могла собі уявити, як покину дім, як ми з дітьми виїдемо, які речі заберемо, що напишу мамі. Хоч довкола текло звичайне мирне життя, по телевізору показували кінокомедії.
Але пам’ять підказувала... Ми завжди жили з жахом, ми вміємо жити з жахом, це наше питоме середовище.
Тут нашому народові нема рівних...»
«Я не була на війні... Але мені це нагадало...
Солдати вступали в села й евакуйовували людей. Сільські вулиці заполонила воєнна техніка: бронетранспортери, вантажівки під зеленим брезентом, навіть танки. Люди покидали свої хати при солдатах, враження від того було гнітюче, а надто в тих, хто пережив війну. Спершу винуватили росіян — вони винні, їхня станція... Потім: «Комуністи винні...» Серце калатало від неземного страху...
Нас обдурили. Пообіцяли, що ми за три дні повернемося. Покинули ми дім, лазню, різьблений колодязь, старий сад. Уночі перед від’їздом я вийшла в сад і побачила, як розкрилися квіти. А вранці вони всі впали. Мама не змогла пережити переселення. За рік померла. Мені два сни повторюються... Перший — бачу наш порожній дім, а другий — біля нашої хвіртки, серед жоржин стоїть моя мама... Жива... І усміхається...
Весь час порівнюють із війною. Але... Війну можна зрозуміти. Про війну мені батько розповідав, я книжки читала... А тут? Лишилося від нашого села три цвинтарі: на одному люди лежать, воно старе, на другому — постріляні пси й коти, яких ми покинули, на третьому — наші хати.
Навіть наші хати поховали...»
«Щодня... Я щодня ходжу своїми споминами.
Тими самими вулицями, повз ті самі будиночки. Таке тихе в нас було містечко. Ніяких заводів, лиш цукеркова фабрика. Неділя... Лежу, загоряю. Біжить мама: «Дитинко, Чорнобиль вибухнув, люди по хатах ховаються, а ти під сонцем». Я посміялася — від Чорнобиля до Наровлі сорок кілометрів.
Увечері біля нашого дому спинилися «Жигулі», заходить моя знайома з чоловіком: вона — в домашньому халаті, він — у спортивному трико і в якихось старих капцях. Через ліс, путівцями вибиралися з Прип’яті... Втікали... На дорогах чергувала міліція, військові пости, нікого не випускали. Перше, що вона до мене закричала: «Негайно треба шукать молоко й горілку! Негайно!» Кричала й кричала: «Нові меблі саме купили, холодильник новий. Шубу собі пошила. Усе покинули, обв’язали целофаном... Ніч не спали... Що буде? Що буде?» Чоловік її втишував. Він розповів, що над містом літають вертольоти, а вулицями їздять військові машини й поливають якоюсь піною. Чоловіків забирають на півроку в армію, як у війну. Цілими днями сиділи при телевізорі й чекали, коли Горбачов виступить.
Власті мовчали... Тільки аж як травневі свята одшуміли, Горбачов сказав: не хвилюйтесь, мовляв, товариші, ситуація на контролі... Пожежа, просто пожежа. Нічого страшного... Люди там живуть, працюють...
Ми вірили...»
«Такі картини... Боялася вночі спати... Очі стулити...