Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-05-8
- Переводчик: Оксана Стефановна Забужко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Краткое содержание книги:
Узята слово на партзборах: де професіонали? Фізики? Радіологи? Мені пригрозили, що одберуть партквитка...»
«Багато було скоропадливих смертей. Наглих...
Моїй сестрі боліло серце. Коли вона почула про Чорнобиль, як підказало їй: «Ви це переживете, а я — ні». Через кілька місяців померла. Лікарі нічого не пояснили. З її діагнозом ще довго можна було жити...
Розповідають... У старих жінок з’являлося молоко в грудях, як у породіль. Медичний термін для цього явища — релаксація. А для селян? Божа кара... Сталося таке з бабцею, що жила самітньо. Без чоловіка й без дітей. Збожеволіла. Ходила по селу й колисала що-небудь на руках, візьме поліно чи дитячий м’ячик, у хустку вкутає... Люлі-люлі... Гойда-да...»
«Я боюся жить на цій землі...
Дали мені дозиметра, а нащо він мені здався? Поперу білизну, вона в мене білюсінька — дозиметр дзвенить. Їсти зварю, пирога спечу — дзвенить. Постелю ліжко — дзвенить. Нащо він мені? Годую дітей і плачу. «Чого ти, мамко, плачеш?»
Двойко діток, двойко хлопчиків. Увесь час із ними по лікарнях. Старшенький: чи то хлопчик, чи дівчинка. Лисенький. Я — і до професорів із ним, і до бабів. До знахурок, шептух. Найменший у класі. Бігать йому не можна, гратися, як хто ненароком ударить — кров піде, він може вмерти. Болість крови, я її й не вимовлю. Лежу з ним у лікарні й думаю собі: «Умре». Потім дойшло, що так думать не можна, бо смерть почує. Плакала в туалеті. Усі мами в палатах не плачуть, а в туалетах, у ванні. Вертаю весела:
— Вже в тебе щічки порожевшали. Видужуєш.
— Мамочко, забери мене з лікарні. Я тута вмру. Тут усі вмирають.
Де мені плакать? У туалеті? А там черга... Там усі такі, як я...»
«На радавницю... На проводи...
Нас пускають на цвинтар. На гробки... А на свої обійстя заходить, міліція наказувала, не можна. На вертольотах вони над нами літають. Дак ми хоть іздалеку на наші хати подивимося... Перехрестимо їх...
Привезу гілку бузку з рідного місця, і вона рік у мене стоїть...»
«Розкажу вам, що таке наша людина. Радянська...
У «брудних» районах. Перші роки закидали крамниці гречкою, китайською тушонкою, і люди тішилися, хвалилися, що нас, мовляв, тепер звідси не виженеш. Нам тут добре! Ґрунт бруднився нерівномірно, в одному колгоспі й «чисті» поля, і «брудні». Тим, хто на «брудних», платять більше, і всі просяться туди... На «чисті» їхать відмовляються...
Був у мене оце недавно в гостях брат із Далекого Сходу. «Ви, — каже, — тут як «чорні ящики». Люди-ящики...» «Чорні ящики» єсть на кожнім літаку, в них записується вся інформація про політ. Коли з літаком аварія сталася — шукають «чорні ящики»...
Гадаємо собі, наче ото живемо, як усі... Ходимо, працюємо... Любимося... Ні! Ми інформацію записуємо для майбутнього!»
«Я — дитячий лікар...
У дітей усе інакше, ніж у дорослих. У них, наприклад, нема поняття, що рак — це смерть. Не виникає в них такого образу. Вони все про себе знають: діагноз, назви всіх процедур, ліків. Більше од своїх мам знають. А їхні ігри? Бігають по палатах одне за одним і кричать: «Я — радіація! Я — радіація!» Мені здається, що коли вони вмирають, у них такий здивований вираз. Вони спантеличені...
Лежать із таким здивованим виразом...»
«Лікарі мене попередили, що мій чоловік помре... У нього рак крови.
Він захворів, повернувшись із чорнобильської зони. Через два місяці. Його з заводу туди послали. Прийшов із нічної зміни:
— Рано їду...
— Що ти там будеш робити?
— У колгоспі працювать.
Згрібали сіно в п’ятнадцятикілометровій зоні. Копали буряки. Копали картоплю.
Вернувся. Поїхали до його батьків. Помагав батькові піч мазати. І там упав. Викликали «швидку», відвезли в лікарню — смертельна доза лейкоцитів. Відправили до Москви.
Приїхав звідти з єдиною думкою: «Я вмру». Став більше мовчать. Умовляла. Просила. Словам моїм не вірить. Тоді я йому дочку народила, щоб повірив. Я сни свої не розгадую. То мене ведуть на ешафот, то я вся в білому... Сонник не читаю... Прокинуся рано, гляну на нього: як же я сама лишуся? Хоч би дівчинка підросла і його запам’ятала. Вона маленька, недавно ходити почала. Біжить до нього: «Та-а-а...» Жену ці думки.
Якби ж я знала... Зачинила би всі двері, стала б на порозі. На десять замків би позамикала...»
«Уже два роки живемо з моїм хлопчиком у лікарні...
Маленькі дівчатка в лікарняних палатах граються в ляльки. Ляльки в них заплющують очі... Так ляльки вмирають.
— Чому ляльки вмирають?
— Бо це наші діти, а наші діти не житимуть. Народяться — і вмруть.