Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
А леґінь переночував у ґазди, вранці сів на коня, що дістав за ворожбу, та й вернувся додому. Каже вітцю:
— Тепер я знаю, що таке біда. Хто її глядає, той знайде. Але, кедь розумний, то й викрутиться з неї.
Хіба не так?
Про двох парубків
Були колись сусідами два парубки — Степан та Іван. Один багатий, другий бідний. Бідний леґінь мав дуже файну дівчину аж на краю села. А багатий не знав куди дітися — нудно було йому одному. Якось він спитав:
— Куди ходиш, Іване, щовечора?
— Та маю одну дівку на тім краю села.
— А ти б не взяв мене із собою?
— Можу взяти, — погодився бідний.
Увечері пішли удвох до дівчини. Багатому вона впала в око, і він задумав відігнати від неї Івана. Зібралися до дівчини і другого вечора.
— Як будуть давати їсти пироги, то аби-сь по одному кидав собі в пазуху. Я теж буду кидати…
— Най буде так, як кажеш, — погодився бідний.
Прийшли вони до дівчини якраз на вечерю. Їх запросили теж до столу і присунули до них макітру з пирогами. Бідний їсть, один пиріг у рот, а другий — у пазуху, один у рот, а другий — у пазуху. Як наїлися, багатий і каже:
— Дивіться, ґаздо, добре, аби-сьте не казали, що я у вас наївся та ще й у пазуху наклав.
Господар відповів:
— Я нічого злого не скажу про тебе.
Бідний завмер на місці.
— А ти чому не розперезуєшся? — І Степан так сіпнув його за сорочку, що з пазухи посипалися пироги.
Іван мав такий сором, що більше не приходив. До дівчини почав учащати багацький син Степан.
Одного разу дівчина здибала на вулиці Івана:
— Чому не приходиш?
— А ти хіба не знаєш?
— Знаю, та то дурниця. Приходь…
— Добре, прийду, — відповів Іван.
Взяв око горілки і прийшов до дівчини разом зі Степаном. Сіли за стіл та й п'ють. Бідний наливає собі трошки, а багатому — повну порцію. Той став такий п'яний, що хоч йому зуби тягни, а бідний гейби і не пив. Степанові сказали:
— Ляж у великій хаті.
Степан ліг, заснув і захропів. Та вже й Іван не йде додому — лишився ночувати коло нього. Він набрав гладун води, кинув туди сажі, добре розмішав і поклав на стіл. А стола посунув до самих дверей.
Уночі багатому захотілося води. Він устав, почав шукати двері, аби вийти до хоромів-сіней. Але ніяк не може знайти — все натикається на стіл. Іван гейби прокинувся:
— Що ти намацуєш, Степане?
— Не знаю, де двері.
— Я теж уже шукав. Ґазда сказав, до ранку їх не буде. А чого ти хочеш?
— Води.
— Вона на столі. Напийся та й трохи сполосни обличчя — будеш легко спати.
Багатий послухав бідного Івана. Напився і омився тією водою, в якій була намішана сажа, і став такий, як дідько. Коли знову ліг у білу постіль і міцно заснув, бідний відсунув стіл на місце, забрав гладун і вийшов із хати — пішов собі додому.
Уранці всі устали, а багацький син — ще у постелі, ґазда послав дівчину, аби розбудила своїх леґенів — думав, що й бідний спить у хаті. Дівчина заглянула до великої кімнати і заверещала:
— Ой, там лежить чорт!
Ґазда отворив двері — в ліжку спить таки правдивий дідько. Старий побіг до попа:
— Ходіть, панотчику, до мене… Але борзо!
— Чого?
— У моїй хаті дідько. Лежить собі, як пан, на постелі. Треба його вигнати з хати.
Панотець побіг до стайні та й вивів двох коней: одного для себе, а другого для ґазди.
— Сідаймо і — гайда!
За якусь хвилину були перед хатою. Піп прив'язав коня до воріт. Сам побіг до хати і почав кропити багацького сина свяченою водою. Багатий прокинувся, схопився із ліжка і драла на вулицю. Скочив на попового коня — і тільки дим за ним. Піп сів на другого коня, погнався за чортом. Він так мчав, аж перебіг, і закричав попаді:
— Добродзійко, отворяй ворота, бо, ади, чорт за мною женеться!
Попадя хутко відчинила браму, піп в'їхав на подвір'я. А багацький син помчав своєю дорогою. Як його уздріли тато й мама, то почали тікати з дому. Вибігли на вулицю і гайда до попа.
Панотець прийшов зі свяченою водою, та не було кого кропити: Степан устиг помитися.
Після того усі говорили, що багацький син має дідька в собі, й ні одна дівчина в селі не хотіла чути, аби ходив до неї.
А бідний Іван ходив далі до своєї дівчини, доки не одружився.
Про дідову і бабину дочку та змія
Жив дід і баба і була у них дочка. Баба вмерла. Узяв дід другу бабу із своєю дочкою. От зненавиділа баба дідову дочку:
— Де хоч, там і дінь її! — каже дідові.
Він запріг коника, посадив на санки дочку й поїхав у ліс. Їде та й їде, коли бачить, стоїть хатка на курячій ніжці, на собачій лапці.