Нарис загальної історії
- Автор: Жан Башлер
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ніка-Центр
- ISBN: 966-521-338-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис загальної історії». Краткое содержание книги:
Розрахована на вчених — істориків, соціологів, політологів, а також на студентів зазначених спеціальностей.
Чинник сили надає дворові зовсім інші функції, які випливають з логіки здійснення влади. Ця логіка, якщо взяти її в стані схеми загальної дії, є вінцем двох видів проблематики: дії взагалі та політичної дії зокрема. Перша з них — це розв’язання проблеми, тобто обрання певного заходу з кількох можливих. Щоб прийняти раціональне вирішення, ієрократ повинен зібрати всю потрібну для цього інформацію, яку слід опрацювати, зважити, відсортувати. Можливі варіанти треба виявити та порівняти один з одним. Потрібно також розглянути й оцінити стратегію і тактику під кутом зору їхніх відповідних шансів на успіх чи поразку. Урешті-решт, треба наважитися та прийняти рішення, оскільки, зважаючи на те, що дії, які стосуються майбутнього та непевного й торують собі шлях крізь завжди особливі та квазібезкінечні умови, вирішення в дії не можна ототожнити з судженням у знанні або з прикидкою на око чи з оцінкою в ході справи, попри навіть те, що ці три операції мають спільний психічний вимір: чуттєві імпульси та воля, щоб сказати: «Досить!». З цієї проблематики породжується «рада монарха», а двір визначається місцем ради. Особиста участь монарха на різних етапах прийняття рішення й у прийнятті остаточного рішення може бути дуже різною. Так, приміром, японський «імператор» (лапки тут обов’язкові через те, що традиційна Японія — не імперія, а королівство з самобутніми рисами) ніколи не приймав жодного рішення. Це — майже чистий приклад божественної монархії з виключно символічною та ідеологічною функцією, коли монарх (який вочевидь уважав свою роль такою нудною, що вже від епохи Хейян з’явилася звичка добровільно зрікатися трону через кілька років) ніколи й нічого не вирішував, а затверджував своїм сакральним статусом рішення, прийняті іншими. Інша крайність — це римський імператор, який зазвичай особисто відповідав за рішення та його підготовку, оскільки періодичні державні перевороти та крихкість імперії не давали ні часу, ні можливості доручати цю турботу й справу іншим.
Другою проблематикою є проблематика керування. Потрібно, щоб рішення виконували, а також потрібно стежити за їхнім виконанням. Потрібно контролювати виконавців і тих, хто контролює. Потрібно забезпечити єднання та зобов’язати до слухняності. Потрібно здійснювати правосуддя. Потрібно керувати відносинами між центром і провінціями. Потрібно вести трансполітійні стосунки, лаштувати експедиції, організовувати оборону, розв’язувати проблеми матеріально-технічного постачання. Починаючи з певного рівня складності, обумовленого чинниками простору й кількості, тільки одна або декілька бюрократичних структур дозволяють впоратися з проблемами керування. Таке технічне обмеження перетворює двір на центральну, адміністративну, військову, ідеологічну, фіскальну бюрократичну структуру. Ідеологічна бюрократія може збігатися з контролем церковної організації, якщо така існує. Такі приклади нам дає християнство. Імперська цезаро-папістська система прагне перетворити церкву як організацію на орган релігійних справ на службі в імперії. Чистим прикладом реалізації такої системи є Візантія. Щодо Китаю, то ідеологічні потреби, які не можна було жодним чином скоротити, змусили вигадати «культ Конфуція», який дуже б здивував його самого, перетворити його на своєрідну офіційну «релігію» та доручити керування цим культом центральному органові.
І зрештою, абсолютний вимір режиму перетворює двір на в’язницю. Для контролю небезпечної еліти пропонують два види ефективної стратегії. Зібравши найнебезпечніших людей в єдиному тісному колі, можна вбити одним пострілом чотирьох зайців! Маючи всіх під рукою, легше суворіше стежити за ними. Легше також примножувати поділ на групи та сприяти інтригам так, аби вони стежили самі за собою більш прискіпливо, оскільки йдеться про інтереси кожного з них. З’являється більше можливостей змушувати їх змагатися між собою, щоб більше ніхто не міг довіряти нікому, щоб коаліції руйнувалися підозрами, а суверен залишався єдиним хазяїном гри, її правил і гравців. Таке середовище зручніше для сприяння чи руйнування кар’єри в свавільний спосіб і для підтримання постійного відчуття непевності в усіх, хто перебуває на стратегічних посадах. У брутальніший спосіб двір дозволяє також владі вимагати від впливових осіб, яких вона не може не посилати в провінцію чи на кордони, залишати за себе заручників. Цей спосіб контролю може набувати відкритої й цинічної форми через обов’язок знаходитися при дворі для членів знатних сімей або ж прихованої й лицемірної форми через звичай надавати дітям освіту за межами їхніх сімей.