Нарис загальної історії

На протилежному краю ми бачимо європейський ареал, індоєвропеїзація якого з середини III тисячоліття привела до моделі аристократичного суспільства. Цей успіх зовсім не можна пояснювати тільки переміщеннями народів, а самі переміщення — розрідженим розселенням корінних народів через затримку в розвиткові внаслідок льодовикового періоду та танення льодів. У всій Європі — від Скандинавії до Пелопоннесу та від ЩландИ до Прип’яті — зустрічаються суто аристократичні суспільства з типовою стратифікацією: аристократи, вершники, воєначальники та глашатаї на зібраннях, власники отар і полів, позначені найвищим авторитетом; селяни, солдати-піхотинці, власники якогось господарства та худоби, які беруть участь у зібраннях; раби — слуги або сільськогосподарські робітники на землях аристократів. Найточніший опис цього суспільства знаходимо в гомерівських поемах. I справді, ці індоєвропейці та їхня типова соціальна структура змогли пристосуватися до найрізноманітніших морфологічних ситуацій: вихідці з племен, вони сформувалися в сільських містах Греції та Гталії; вони вижили в громадах, а згодом в королівствах і царствах, досягнувши компромісу між збереженням своїх позицій і службою primus inter pares, щоб, з одного боку, сприяти рівновазі між аристократичним родами і уникати того, щоб конфлікти доходили до крайнощів, а з іншого — працювати на спільне благо за допомогою аристократів. Цей компроміс є поміркованою ієро-кратією, політичним режимом, притаманним Європі після падіння Римської імперії.

В !ндію та в Передню Азію індоєвропейці принесли з собою також і свою аристократію: хетів, мітаннійців, гурритів, іранців, аріїв тощо. Усі вони зникли в остаточних битвах за імперіалізацію або в перші періоди імперії. Імперія, яка позбавилася своїх аристократів, не розв’язала цим усіх своїх проблем. Якщо апарат не набиратиме собі працівників з самостійної еліти суспільства, то його працівники прагнуть до самостійності та аристократизації, шукаючи для себе місця, які можуть стати самостійними. Імперська влада має всіма засобами протистояти цій стратегії апарату, суворо застосовуючи до нього три правила влади. Проте така суворість підриває технічну компетентність апарату й дає негативну відповідь на запитання, поставлене на початку. Так, військова, релігійна, адміністративна, фіскальна кваліфікації спираються на накопичення скарбниці випробуваних рецептів. Цю скарбницю потрібно зберігати, примножувати, доповнювати, передавати, і всі ці процеси мають бути безперервними. Потрібно також перепрограмовувати кваліфікацію з покоління в покоління, а це завдання легше виконувати шляхом виховання та навчання якщо не в межах однієї й тієї самої сім’ї, то принаймні в одному й тому самому соціальному середовищі. Тут так само вимагаються постійність і наступність. Кваліфікація гарантуватиметься тим більше, що її забезпечує стабільна соціальна еліта, впевнена у володінні своєю часткою влади, багатства й авторитету. Імперія веде до нездоланної суперечності через те, що стратегія контролю апарату несумісна з його компетентним функціонуванням, оскільки контроль потребує нестійкої еліти, а компетентність — стабільної.