Нарис загальної історії

Священний характер режиму сприяє феноменові двору через необхідність підтримувати імперську харизму. Це слово означає постульовану, неясну, загальну, таємничу, таку, що не піддається визначенню, вищість. Харизма монарха спрямована на сприйняття не розумом, а почуттями. Це — той аспект політичного режиму, який найтісніше споріднює його з релігійними феноменами. Усе ґрунтується на оберненні чутливості та на долученні всього єства до чогось, у що воно вірить, — не згідно з певним дискурсивним віруванням, а як у якусь обов’язкову очевидність. Харизма, опромінена людською вищістю, може мати в тих, хто чутливий до неї, безліч нюансів — від непомітної поваги й аж до священного страху. Найсильніші нюанси краще показують дві основні складові почуття: порив і страх. Харизма притягує, бо вона є тим, до чого прагне підданий і що він цінує як гідне такого ставлення. Харизма також відштовхує, бо підданий відчуває себе нижчим і недостойним.

Засновник династії — це зазвичай харизматична особистість, справжні переваги якої викликають змішані почуття притягання й страху в тих, хто з нею стикається. Але його наступники за випадковими винятками такі самі люди, як і інші, і нинішній представник династії може бути цілковито пересічним. Ба більше, така можливість дуже ймовірна, оскільки виховання принців неминуче нестерпне, навіть попри те, що вони можуть дістати чудову освіту. Через це перед священним характером режиму постає проблема: як оточити ореолом харизми людину, яка не має в собі таких якостей? Розв’язання дуже просте, легко реалізується та завжди успішне: потрібно й достатньо вразити уяву так, аби люди відчули острах і зачарування, почали говорити про справжню наявність харизми та приписали її цьому принцові. Такого результату можна напевно досягти за допомогою трьох методик. їх винайшли й виробили задовго до побудови імперій, ще за часів «божественної влади», яка виникла в деяких племенах. За першою з методик, належить ізолювати суверена від його підданих і звести до мінімуму його появи на людях: ідеалом було б, якби він став невидимим і при цьому його присутність ніколи не ставилася б під сумнів. Сутність другої методики полягає в тому, щоб спосіб життя суверена послідовно відрізнявся від життя пересічних людей так, щоб, зважаючи на цю різницю, піддані доходили думки й про різницю між собою й ним по суті. За логікою, що більше онтологічна природа ієрарха наближує його до божественного, то більше його життя має бути незвичайним. Власне, саме в племінному світі та в громадах спостерігаються крайні форми відмінності, якими наділяють особу, що символізує суспільство, це — форми, кодовані у вигляді табу. Третя методика спирається на розкіш і на пишність, які оточують особу. Вони мають бути реальними, щоб уразити уяву людей і щоб вони почали возвеличувати ці прояви набагато більше, ніж ті є в реальності, роблячи їх казковими та легендарними.