Танки на мосту! Голка в сіні
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Танки на мосту! Голка в сіні». Краткое содержание книги:
Сіровол підійшов до свого помічника, поклав йому руки на плечі.
— Юрко, ти молодець. Я тобі влаштував екзамен, і ти його блискуче склав. Хоча що стосується воскресіння матері Андрія Когута…
— Як екзамен? Чому? — здивовано спитав Юрка. — Хіба ви знали, що з’явився другий Андрій?
— Звичайно. Адже кожного з них спершу приводили в штаб. Я довідався, що з’явилося два Андрії, й вирішив перевірити, як мій помічник діятиме за таких обставин. Не розгубився!
— Так, але я ж міг… — ображено почав Юрко. — Міг наробити тут…
— Я все передбачив на випадок, якщо ти спасуєш. Помилки не могло трапитися. Помилки, як я розумію, припустився інший, наш ворог. Ти слухай і запам’ятай, це треба знати: у німців з’явився якийсь новий начальник, вони Гансом його називають. Кличка, звичайно, а про справжнє його ім’я, я гадаю, ми незабаром довідаємося. Так от, цей Ганс розвинув бурхливу діяльність, і твої сіамські близнюки, без сумніву, справа його рук.
— Обидва? Для чого ж…
— Ні, — заперечив капітан, — він готував одного, готував, усе враховуючи і все обмірковуючи, але, видно, в чомусь промахнувсь. Як вийшла неув’язка в Ганса, я не знаю, але факт залишається фактом. Між іншим, цей Ганс любить хильнути. Може, сп’яну…
У вікно хтось застукав палицею:
— Художник! Де Третій?
Той, хто стукав, помітив Сіровола, кинувся до дверей і за дві секунди вже був у хаті. Це був боєць Шерстюк, посланий на чергування в один із сторожових постів.
— Товаришу капітан, — уривчасто дихаючи, почав доповідати він, — Орест Чернецький з’явився. Ми його затримали. Бричкою з сестрою приїхав, зброю привіз, документи і одного фріца-мертвяка.
— Де вони?
— На посту в нас. Я його бричкою приїхав. Коні добрі, сідайте, миттю домчу.
— Поїхали! — гукнув капітан до Коломійця й вибіг з хати.
ВІДПЛАТА
На вулиці під ворітьми стояв забризканий болотом ресорний візок, запряжений парою гладких, але, видно, стомлених довгою дорогою гнідих коней у добротній шкіряній збруї, прикрашеній мідними бляхами.
Сіровол сів спереду поряд із Шерстюком, Юрко влаштувався позаду. Ляснув батіг, і коні понесли легкий візок накоченою дорогою.
— Як усе було? — запитав капітан Шерстюка.
— Нічого незвичайного. Дивимось: хтось іде дорогою. Бричка, коні добрі. На бричці Чернець з кулеметом на колінах. А позаду дівчина в голубому платтячку і з автоматом у руках. Взяли про всяк випадок на мушку, гукнули. Чернець упізнав мене й аж заплакав від радості.
— Ти казав про якогось німця-мертвяка.
— Вони привезли вбитого фашиста, прив’язаного до брички. А з убитих поліцаїв вони тільки верхній одяг поскидали. Цілий мішок барахла. І зброя, звичайно, документи. Чернець каже: чотирьох порішив. З одягу й зброї, що привезли, так і виходить… А сестра в нього — красуня.
— Років скільки?
— Молодша від нього років на три — чотири. Тільки дуже налякана. Мовчить, лиш очима стриже.
Їхали лісом, колеса то стукотіли по кореневищу, то булькали в баюрах, у чорній торф’яній воді. Нарешті дерева розступилися, і за тонкими стовбурами сосон відкрилися луги, порослі верболозом, що тяглися широкою смугою вздовж річечки. Шерстюк, не виїжджаючи на луг, звернув з дороги праворуч, і Юрко побачив між кущами партизанів. Між ними сиділа дівчина в голубому.
Першим квапливо скочив на ноги Орест, відразу ж підвелась і дівчина Орест схуд за ці дні, обличчя заросло щетиною, було майже чорне, але очі блищали радісно і водночас, винувато. Так, він був гордий з того, що зробив, радів зустрічі зі своїми і все ж знав, що йому перепаде за самовільну відлучку.
Сіровол зіскочив з брички й, кинувши погляд на мішки, що лежали осторонь, на зброю, допитливо подивився на Ореста.
— Де був?
— Вдома, в селі, товаришу капітан, — відповів Орест, і куточок його рота здригнувся в усмішці. — Побував у рідних Коровичах…
— Тобі хтось дозволяв відлучатися?
Чернецький винувато, але без жодних ознак страху дивився на начальника розвідки.
— Ходімо з нами! — наказав Сіровол.
Дівчина зрозуміла, що Ореста хочуть вести кудись, кинулась до нього, вхопила за руку.
— Зачекай, Ганю, — заспокоїв її хлопець. — Я повернуся. Повернусь, кажуть тобі.
Відійшли метрів на сто, й Сіровол почав розмову.
— Кажи правду, чому покинув загін?
— Товаришу капітан, тут довга історія… — зітхнув Орест. — Ви ж знаєте, що моїх батька й матір убили поліцаї. Вони шукали мене, допитувалися, де я ховаюсь, але ні батько, ні мати не сказали. А я в цей час стояв у простінку хліва і все чув. Поліцаї витягли моїх старих на ганок і почали бити прикладами, ногами. Мати і плакала, і благала Петра Федюка…