Брати Кошмарик, Магістр і я
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Переводчик: Лєнік Ольга
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати Кошмарик, Магістр і я». Краткое содержание книги:
Гостросюжетна повість відомого польського письменника про виховання дітей, про взаємини поколінь та про охорону навколишнього середовища.
Переклад з польської Ольги Лєнік
Малюнки Ростислава Безп'ятова та Георгія Філатова
Перекладено за виданням:
Jerzy Broszkiewicz. Bracia Koszmarek, magister i ja. Nasza ksiegarnia, Warszawa, 1980.
А потім навколо острівців, островів і континентів здіймався все гучніший гомін веселих людських голосів. Світло частково вже погасло, але з усіх боків наростав шум натовпів, ніби це був не показ «Кольорових димарів» у двадцятому столітті, а грізний напад татар у половині тринадцятого століття.
Ми з магістром мали двадцять хвилин, аби докладно роздивитись, що відбувається над дуже старим містом і на споконвічному небозводі.
Видовисько справді незабутнє! Цього разу «невідомі творці» райдужних чудес і видовищ над королівським містом Краковом поводились, наче королівські художники й декоратори.
Вони вибрали саме ті димарі, які оточували місто. Не злякалися пізньої пори. І тепер над ледь помітними тінями димарів поволі, з великою гідністю почали здійматися барвисті повітряні колони. Кожна з них була схожа кольором на інші, але так здавалось тільки на перший погляд. А придивившись уважніше, можна було помітити, що одна кольорова колона відрізняється від другої, друга — від третьої, третя — від четвертої і так само далі, аж до десятої. Тому що в кожній з них вирізнявся один або два кольори. Тут жовтий і зелений колір були яскравіші за інші, там — червоний і блакитний, а ще далі — фіолетовий, помаранчевий чи ясно-синій.
Місто вже шуміло десятками голосів. Ми з магістром Діонізієм (а також зі славним Добряком) були ще в безлюдному місці, з якого все-таки чудово видно все місто. Що це було за місце, я не скажу. Фахова таємниця. Насамперед нізащо не викрию цього місця перед так званими «туристами», бо найпізніше через місяць тут би валялися побиті пляшки, бляшанки з-під консервів, купи курячих кісток і яєчних шкаралупок. Адже відомо, що значна частина нашого населення полюбляє красу навколишньої природи. Дуже гаряче захоплюється тією природою протягом перших десяти хвилин. А потім? А потім від подиву й захоплення з'являється страшенний апетит. І ось одна, друга, десята й двадцята сімейка сідають на пледах, бажають одне одному приємного апетиту; а тоді западає тиша, чути лише завзяте жування, брязкіт консервних бляшанок, бахкання корків і дзенькіт скла. Таким чином, після десяти хвилин захоплення й години посиленого харчування ці доблесні «туристи», кожен з яких в середньому важить дев'яносто кілограмів (неповнолітні важать удвоє менше), спускаються в долини, обмінюючись такими вишуканими дотепами, як наприклад: «Що в солдата під ліжком? Порядок!» А лоби в них мокрі від перепою, щоки одутлі від переїдання, а мозок, як правило, спить. Страшно глянути на тих «туристів». Страшно про них подумати!
Отже, я пояснив, чому не збираюсь називати місцевість, звідки ми вдвох з магістром Діонізієм спостерігали, як над Краковом появлялось незвичайне видовище.
Зрештою, ми не приїхали сюди як двоє вишуканих спостерігачів грандіозного видовища.
За підрахунками, щоб потрапити туди, де був розташований димар, позначений на нашому плані літерою «Б», ми повинні були вирушити звідси десь хвилин за вісім. «Димар Д» був на чималій відстані, але брати Кошмарик передали мені через любого магістра бінокль, він був невеличкий, однак у багато разів збільшував зображення. Завдяки йому я розрізняв не тільки постаті, а й обличчя людей, які метушились біля підніжжя димаря. Я одразу знайшов найважливіших для мене осіб, їх було чудово видно при світлі рефлекторів.
Побачив я пані Ганку біля центральної камери, Фуня, що бігав від камер до мікрофонів, від мікрофонів до рефлекторів і назад, директора Єжи, який, виблискуючи своєю перукою, ніби зірка, знову тримав у руці мікрофона, записуючи розмову якоїсь Поважної Особи з молодою, мило усміхненою журналісткою: «кореспонденткою», що здавалася мені схожою лише на одну людину в світі — на Ярека, який надів на себе перуку мами-астронома та жіноче вбрання. У Поважної Особи рот не затулявся, Ярек посміхався з притаманною йому чарівністю, а Рудавого трясло, як у лихоманці.
— Увага, — сказав магістр, — за п'ять хвилин вирушаємо. Треба ще раз перевірити на карті нашу трасу, бо хоч у мене й бездоганна пам'ять, але в карті можуть бути помилки.
— Магістре, — суворо сказав я, — дуже добре знаю, що у нас бездоганна пам'ять, та водночас із кожним днем пересвідчуюсь, що в вашому доброму вихованні дуже багато прогалин.
— Вибачте, будь ласка, але, на жаль, так мене запрограмовано. А крім того, чи ви впевнені, що, не маючи перед очима карти, зі своєю артистичною неуважною вдачею ви не викинете мене разом із тим дивакуватим Добряком на якому-нобудь крутому повороті? Нагадую, пане Єжи: в мене немає жодних причин для тривоги. Гепнусь у який-небудь грубий мур — то що з того? Зробиться в мені велика діра. В найгіршому випадку порвуться мої ковпак та кирея і зіпсується зачіска. А ви? Підрахувати вам зараз, з якою силою може той, що їде зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину, гепнути в тверду перешкоду і що з ним тоді відбувається? Отож відбувається…