Брати Кошмарик, Магістр і я

— Це інша справа, — захихотів магістр Діонізій. — Ви хочете, щоб я проспівав сигнал.

— Найкраще підійшла б пожежна команда.

— Це можна зробити. Я заспіваю. А може б, і арію з опери «Паяци»?

— Магістре, не блазнюйте! Бачу, що ви прикріпили додаткову фару; безперечно, це спеціальний рефлектор.

— Правильно.

— Отже, я вмикаю тривожне світло, ви починаєте співати… і ми рушаємо з найбільшою швидкістю.

— Ну, то їдьмо!

— Їдьмо!

Світло, яке я ввімкнув, подіяло дуже швидко й сильно. А що вже казати про «спів» магістра Вернигори! Він одразу почав «співати» на повний голос, неначе сигналили три великі пожежні машини. Крім того, Добряк тепер їхав, гуркочучи, як гелікоптер.

Відомо, що у всьому світі, коли люди на щось задивляться, вони дуже неохоче й надзвичайно повільно поступаються кому-небудь своїм місцем. Так буває в Парижі й Лондоні, в Римі й Чікаго, у Варшаві й Вашінгтоні, а насамперед у Кракові.

Цього разу сталося інакше. В Кракові велика «Ніч чудес» відбувалась не лише на небі. Можна довго розповідати, як ми були здивовані, але досить сказати, що всі оті великі й малі гурти роззяв, втуплених у барвисте коло, яке кружляло над містом, цього разу поквапливо звільняли нам дорогу. Нарешті ми побачили перед собою вузьку й майже безлюдну вуличку Старого Міста. Я не вимкнув світла, однак попросив магістра, щоб він тим часом не демонстрував своїх вокальних талантів. Він дуже неохоче затих. Ми вже наближались до нашої першої цілі — до майданчика, на якому розташований один із найславетніших польських театрів. Коли магістр замовк, я майже зовсім приглушив мотор мого дивакуватого Добряка. Під'їжджаючи до бічного входу театру, я ввімкнув потужніше світло і, побачивши там купку людей, збагнув, що ми все-таки встигли!

Нам пощастило встигнути на першу важливу зустріч.

Під'їхав я повільно, тихо й освітив дуже поважний і мальовничий гурт. Були там королева Барбара, король Зигмунт Август, канцлер, архієпископ, два озброєні рицарі, королівський блазень і театральний суфлер.

Нічого дивного. Просто в театрі всього другий тиждень ставили історичну п'єсу про нещасну долю короля Зигмунта Августа й Барбари Радзівілл, по першому чоловікові Гаштолдової. Про п'єсу казали, що вона громіздка й нудна. Але глядачам сподобалась. Вони ходили на виставу й підглядали за нещасним королівським коханням.

А переді мною зараз були не тільки його королівська величність разом із дружиною, але й майже всі найважливіші особи королівського двору. Годилося порозмовляти з такими високопоставленими. Проте мені не хотілося розмовляти з ними як Єжи Б. Зі мною була маленька кінокамера із вмонтованим мікрофоном (звичайно, робота братів К.). За допомогою рухомого рефлектора мого Добряка я міг організувати для телебачення кілька інтерв'ю. Заважало тільки те, що половину з цих акторів я знав уже багато років, частенько зустрічався з ними, а зараз не хотів, щоб вони мене впізнали. Я насунув свою руду перуку на лоба, — вийшла якась безглузда гривка аж по брови, — змінив голос, та все ж, коли підходив до «королівського двору», серце в мене підкотилося до горла, а душа вступила в п'яти. Розумію, що це звучить дуже по-дурному, але в ту хвилину я саме так почував себе.