Брати Кошмарик, Магістр і я
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Переводчик: Лєнік Ольга
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати Кошмарик, Магістр і я». Краткое содержание книги:
Гостросюжетна повість відомого польського письменника про виховання дітей, про взаємини поколінь та про охорону навколишнього середовища.
Переклад з польської Ольги Лєнік
Малюнки Ростислава Безп'ятова та Георгія Філатова
Перекладено за виданням:
Jerzy Broszkiewicz. Bracia Koszmarek, magister i ja. Nasza ksiegarnia, Warszawa, 1980.
— Пора в дорогу? Гаразд.
Я підняв магістра з землі й дбайливо посадив на заднє сидіння мого Добряка. При цьому в мене з'явилось невиразне відчуття, яке було й під час поїздки з Єжи Рудавим, що в Добряку ніби пробудився якийсь бойовий дух. Я навіть сказав би, якийсь рицарський дух. Я відчував, як він аж тремтить від бажання бігти, гнатись, розганятись. Я сказав про це магістрові, й на нього зненацька ні з того ні з сього напав такий сміх, що він мало не впав зі свого сидіння на землю.
— То ви ще не збагнули, — мовив він, — що над цим сумирним Добряком ми втрьох з Мареком і Яреком попрацювали годин із двадцять?
Я остовпів. У мене в горлі наче застрягла невидима груша.
— Що? Що ви?.. Що, власне, — тепер я почав задихатись від кашлю, давитися кашлем, — що ви сказали? Повторіть.
— Будь ласка! Дуже охоче! Повторюю: над цим сумирним Добряком ми попрацювали майже двадцять годин. Виста-чить?
— Навіщо? Скільки годин?
— Я ще повинен пояснювати! «Навіщо»? Не збираюсь! Можу лише додати, що ми поралися біля цього нового Добряка дев'ятнадцять годин пятдесят, хвилин і п'ятнадцять секунд, З точністю до однієї десятої секунди.
Я вже сидів на сідлі, готовий вирушити в дорогу. Мені, якось пощастило проковтнути неіснуючу грушу, і я випросишся. Міцніше стиснув руками кермо й тільки запитав:
— Чи можна хоча б дізнатись, яка тепер потужність у Добряка? — Можна, — відповів магістр Діонізій, — ми надали йому триста кінських сил.
— О боже, Юлеку! — застогнав я.
— Який Юлек? — поцікавився магістр.
— Словацький! Він же нас помчить і пошматує на клоччя!
— Хто? Словацький?
— Та не Юліуш Словацький, а Добряк!
— Пане Єжи! — роздратувався Діонізій Гібридон. — Хіба ви бачили де-небудь, у кого-небудь… яку-небудь річ, зроблену Мареком і Яреком разом із Діонізієм Гібридоном, яка була б халтурою чи брухтом? Бачили?
— Ні. Ніколи.
— Тож перестаньте ґелґотіти, квакати і влаштовувати істерики, бо в мене вже почали іржавіти вуха. Немає чого чекати. Завести мотор: одиниця, двійка і трійка… Чого ви боїтесь? Що замість мопеда маєте швидкісного мотоцикла? Ви просто дитина, а не водій!
Скажу відверто, що останнє речення пробудило в мені найниціші інстинкти. Зрештою, я чимало років сидів за кермом, до того ж у різних машинах, і завдяки їм побачив багато світу. А він, оцей Діонізій Гібридон, обзиває мене дитиною! Я не маю нічого проти дітей! Але ж у такій ситуації! Гаразд! Нехай буде по-його!
Я так рвонув з місця, що магістр Діонізій, мабуть, утратив рівновагу, бо вчепився в мою куртку, як реп'ях у собачий хвіст. Лише метрів через сто він почав керувати: ліворуч, праворуч, прямо, ліворуч тощо.
На призначене місце ми прибули о двадцять другій годині двадцять хвилин. Тобто на десять хвилин раніше призначеного часу. Ми чекали, поки почнеться те, що його згодом називали «Ніччю чудес». І хоч дуже скоро з'ясувалося, що, по суті, криється за тими чудесами, — назва залишилась на багато років. Ще й до того часу, коли вже з нами не могло трапитись людного такого «чуда».
Ми з магістром дуже добре знали, що нас чекає протягом найближчих трьох годин і дальших шести днів. Та все ж нас трясло й тіпало, як трясе й тіпає піаніста, що вперше виступає перед великим, переповненим людьми концертним залом. Нам навіть розмовляти не хотілось. Я походжав туди-сюди, а магістр. Діонізій (так само схвильований, як і я) ходив, мугикаючи щось собі під ніс, по колу діаметром метрів із десять. Стрілки годинників ледь-ледь повзли, неначе слимаки, що розігнались бігти.
О двадцять другій годині двадцять п'ять хвилин магістр Діонізій перестав кружляти по колу й став у мене на дорозі. Я ледве помітив його в темряві й мало не зачепив ногами. На щастя, він заблищав своїми золотавими очима, — зовсім як золотоочка, і я зупинився.
— Про що ми з вами розмовляємо, пане магістре? — спитав я, приязно посміхаючись. — І навіщо?
— Розмовляти ми, звичайно, будемо. Але без жодних ввічливих смішок та пересмішок, реверансів і блазнювання.
— Чому ви стали такі серйозні, пане Діонізію?
— Я вже вкотре нагадую вам, що до мене треба звертатись: «Пане магістре Діонізію». Ясно?
— Ніч темна, — мовив я, — але справа ясна. Отже, про що ми будемо розмовляти?
— Ми не будемо розмовляти, ви повинні тільки слухати. А я, магістр Діонізій, говоритиму. А точніше, викладатиму.
Вже й без цієї короткої розмови я був роздратований. Я повторював собі, наче слова перед уроком з англійської мови, що протягом найближчих годин маю зробити й залагодити. А магістр забрів у все це, як корова в конюшину. Я сказав: «Ну, я слухаю вас». І тоді цей двадцятисемисантиметровий багаторазовий магістр починає розпитувати мене про мої найголовніші обов'язки й наміри, — так, наче я в п'ятому класі. Або в шостому чи сьомому…