Брати Кошмарик, Магістр і я

Їх освітлювали два рефлектори, невеликі за розміром, але дуже яскраві. При їхньому світлі я роздивився тих чоловіків, які видались мені знайомими. Вищого я пам'ятав по якійсь конференції чи з якихось знімків, а може, просто з фотографії. Хто він такий? Якийсь діяч? Службовець? Директор? Напевно, директор!

Директор, що керує саме цими підприємствами, димар яких і далі випускав у повітря райдужну, блискучу хвилю диму.

Зате другий? Дуже знайома постать і зовсім чуже обличчя: сивуватий чубчик, зовсім сиві вуса, зморшки, в руці паличка. Це здавалося досить дивним, тому що коли обидва чоловіки повернулись до мене спинами, то кремезніший і вищий з них скидався просто на старенького сивоголового батька. Ганка дала знак — і чоловіки почали розмову. Мені не хотілось підходити до них, щоб підслухувати, але навіть звіддалік я бачив, що розмова перед мікрофоном, хоч і почалась обережно й вимушено, стає чимраз завзятішою і гострішою. Було смішно, що сивуватий, вусатий хирляк підпирає до муру, а точніше, збиває з дороги директора, який завдяки своїй вазі й силі міг би влучним ударом втовкмачити хирляка в димар.

Ще одна річ була майже незрозумілою. Біля обох співрозмовників стояв старанний і дуже уважний звукооператор. Це був молодик такого зросту й такої комплекції, як я. Ще смішнішим здавалося те, що він і одягнений був так, як я, тільки черевики мав зовсім інші. Я збагнув, що знаю дещо про нього: знаю, де й коли він народився, як звали його батьків і яке прізвище мала його мати. На щастя, ми відрізнялись зачісками, а точніше, волоссям на голові. Він був розпатланий і рудий, як висохле рисове поле або хутро молодої видри. А в мене було акуратно зачесане волосся, і не задовге (бо довге волосся вже давно вийшло з моди), кольором схоже на суміш мідного дроту з хвостом молодої білочки.

Спершу я зрадів, що з двох Єжи Б. режисер Фуньо запряг у роботу лише того, з Варшави. А мені дозволив прогулюватись під темним, хоч і прозорим небом. Та незабаром мене вже не радувало, що той другий Єжи пітніє від роботи, а мені дали повну волю, випустили па зелену травичку. В прямому й переносному розумінні. Бо його знімають, він працює. А я ж хто такий? Панянка-білоручка? Аліса в Країні чудес? Сьомий із заснулих братів? О, ні! Я не дозволю, щоб мене зіпхнули на узбіччя.

Я став роздивлятись навкруги, шукаючи братів Кошмарик, але вони десь зникли, як зникають у тумані краківські планці[17].

Мені зовсім не хотілося нападати на Фуня Прекрасного чи на чарівну Ганку. По-перше, вони вже зняли звуковий фільм. По-друге, я міг би осоромитись перед Ганкою і Фунем, навіть перед своєю сім'єю, якщо вона десь поблизу в натовпі. Краще стояти спокійно і вдавати з себе головного редактора програми, аніж безглуздо метушитись на екрані. І цієї миті зі мною сталось щось дивне. Ніколи й не сподівався від Себе такого: зненацька я страшенно засумував за магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою, за його схильністю до кепкування.