Брати Кошмарик, Магістр і я
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Переводчик: Лєнік Ольга
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати Кошмарик, Магістр і я». Краткое содержание книги:
Гостросюжетна повість відомого польського письменника про виховання дітей, про взаємини поколінь та про охорону навколишнього середовища.
Переклад з польської Ольги Лєнік
Малюнки Ростислава Безп'ятова та Георгія Філатова
Перекладено за виданням:
Jerzy Broszkiewicz. Bracia Koszmarek, magister i ja. Nasza ksiegarnia, Warszawa, 1980.
— Стоп! — вереснув Фуньо.
Камери перестали працювати. Ганка з глибоким полегшенням пригладила зачіску. Рудий звукооператор віддав їй мікрофон. А обидва співрозмовники, яких знімали, відразу розпрощалися, холодно вклонившись один одному. Потім директор, прощаючись із Фунем, замість долоні простяг йому три пальці (Фуньо цього не помітив) і, ледь кивнувши головою Ганці, наче криголам, вплив у натовп.
Знімальна група почала складати своє різноманітне й складне приладдя. А я все марно розглядався навкруги, шукаючи магістра Вернигору. При цьому я так глибоко замислився, що й не помітив, коли до мене підійшов той шпакуватий хирляк, який ніби враз погладшав. Він торкнувся пальцем моєї руки й зненацька зареготав, мов хлопчисько.
Я глянув йому в очі, і в мене зникли будь-які сумніви.
— Мареку! — вигукнув я. — То це ти?!
— Пане Єжи, чому ви так кричите? — здивувався Марек.
— Тому що я самотній, безробітний і не знаю, що мене чекає. Тут кожен із себе вдає когось. Може, ви й мені накажете перевдягтися балериною з Великого театру або трапером з Великих Озер?
Так я сказав Марекові, додавши, що ми обидва опинились у безглуздому становищі: машина з телебачення вже поїхала, забравши пана Рудавого, а нас залишили самих у темряві, бо місяць зайшов за хмари, собаки поснули і ніхто не співає за лісом.
— Ви помиляєтесь, пане Єжи. Ми не самотні, бо нас двоє. Навіть більше! У вас є чудова машина для швидкої й безпечної їзди. Невже ви забули про неї? Негаразд! Адже вона ось стоїть, позаду вас.
І справді! Спертий на кілок мотузяної огорожі, стояв мій Добряк. Я зворушено поплескав його по кермі й спитав у Марека, куди ми поїдемо.
Він відповів, що, на жаль, не може супроводити мене. Але незабаром надійде наш спільний знайомий і з ним я поїду. Той знайомий і пояснить, куди ми помандруємо. Ми повинні зачекати на нього. Але не більше двох хвилин. Я ще запитав «шпакуватого хирляка», про що він розмовляв там, біля «Димаря А». Однак Марек не дуже балакучий. Він тільки сказав, що вони говорили про деякі властивості кольорових димарів, потім зітхнув і замовк. Ніч над містом стала вже чорною й чистою, наче води Чорного Ставу. На ці води то до одній, то групами випливали зірки, сузір'я й зоряні туманності. Заповідалась гарна червнева ніч. Земні турботи й метушню приглушили тиша й темрява над нашими головами.
Я задивився в нічну безодню, коли хтось обережно постукав мене по лівому коліні.
— Небо буває навдивовижу гарним, — озвався знайомий голос, — але й під ноги треба дивитись.
— Магістре! — вигукнув я радісно. — Дорогий мій Діонізію Гібридоне!
— Чому ви так кричите, пане Єжи?
— Від радощів! Від того, що бачу вас! Авжеж, від радощів!
На мить запало мовчання.
— Справді? — спитав ледь тремтячим голосом магістр.
— Слово честі!
— Що-о-о? Навіть слово честі?
— Слово честі,— щиро запевнив я. — Ще кілька хвилин тому я думав саме про вас, дорогий Діонізію. Скажу відверто: я скучив… дуже, глибоко за вами скучив.
— Я, — голос у магістра був схвильований, — я повинен признатись, що теж скучив за вами. Ви часто розповідаєте такі безглузді історійки, що в мене аж сльози на очі навертаються. Наприклад, які нісенітниці ви понаписували про наших дурнуватих собак?
— О, вибачте. Вони зовсім не дурнуваті. Це дуже кмітливі істоти, вони створені для великих справ!
— Саме так! Вони створені для великих… шматків м'яса! Можна подумати, що це геніальна парочка!
Я вже починав дратуватись. Де поділися зворушливі хвилини першої зустрічі після такої довгої розлуки? Де подівся горішній сніг? Зараз ми стояли один навпроти одного, погаркуючи, поблискуючи очима, наче дві розлючені дворняги. На-решті я збагнув, у чому річ.
— Магістре! Магістре! — Я стишив голос. — Ви просто заздрісні. Ви вважаєте, що я забагато пишу про Ренні й Массумі, а про вас — мало.
— Пане Єжи! — розлючено вигукнув Гібридон. — Якби не те, що в мене сьогодні день доброти до людей, то… то тоді… скажу так… напевно…
Магістр зовсім заплутався в словах. А в мене тим часом минула вся злість. Я став навколішки й струснув магістра за плечі.
— Дорогий пане Діонізію! Адже це день доброти до людей. Ми ж так мило привітались, а тепер що? Будемо сваритись?
На якусь мить ми замислились.
— Не будемо, — рішуче мовив магістр. — Напевно не будемо, дорогий пане Єжи. Тим більше, що час уже нас підганяє. Нам пора! Їдьмо… я, мій любий, супроводжуватиму вас — показуватиму напрямок, а кому в дорогу, тому вже пора.