На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
Надвечір до хати заходить козак першого куреня, що перебрав на себе обов’язки писаря. Його послав курінний Луцький довідатись про стан мого здоров’я. Бачить, як увесь я палаю від жару, тоді як сам тремчу від холоду, скрушно хитає головою й співчутливо проказує:
— Погано, дуже погано, що ви захворіли!.. А завтра рано полк виступає в похід, бо треба поспішати, поки денікінці не захопили Проскурова. Під Деражнею вони розбили нашу юнацьку школу.
Багатьох повбивали, взяли декого в полон, а недобитки школи повернулись до Проскурова, приєднавшись до інших частин армії. Завтра наш полк має зробити великий перехід за день, тому наказано не брати з собою хворих, а лишити їх у селі. Ой, невчасно ви захворіли, дуже невчасно!.. — зітхає новий полковий писар і, вклонившись мені, потихеньку, навшпиньки, хоч я не сплю, йде з хати.
Мене гнітять тяжкі думки. Завтра мій полк виступить, а позаду за ним, здається, вже нема ніяких українських частин, отож я лишусь покинутий на ласку ворога. Я почуваю себе підбитим журавлем, що відстає від свого ключа, котрий летить далі у вирій, а бідолашний журавель лежить з перебитими крилами й тужно дивиться в осінню мряку, де поволі зникає з його очей гострокутний журавлиний ключ…
З туги я починаю співати пісню, що правила січовим стрільцям за жалібний марш, яку вперше почув і вподобав ще в січні 1919 року, коли в Києві ховали стрільців, забитих у першому бою з оборонцями гетьмана під Мотовилівкою:
Співаючи і дивлячись у стелю, я й не помітив, як до хати увійшла молодиця, стала тихенько біля одвірка й слухає мій спів. Зітхнувши, вона нишком утирає рукавом сльози з кутків очей — так, мабуть, розчулив її мій спів, а я, піддаючись мінорному настроєві, переходжу до українського романсу, що любив його ще гімназистом, але давно не співав:
Вкрай зворушена молодиця вже не криється з своїми щирими сльозами:
— Ой, як же ви жалісно співасте, аж за душу бере! Заспівали б якоїсь веселої, щоб не так сумно було вам…
— Не до веселощів мені, мила господине, коли отака біда скоїлась зі мною.
Молодиця швидко виходить у сіни й за яку хвилину подає мені велику солодку грушу, яку приберегла, певно, на продаж або на яке велике свято.
— Ось з’їжте — підсолодіть трохи душу, то, може, вам полегшає.
Я дякую і спрагло ім соковиту грушу, щоб освіжити сухе від гарячки горло та порожнину рота. Молодиця підпирає рукою щоку й скорботно дивиться на мене як на молодшого брата чи як на велику дитину, хоч дітей у неї нема, і я не знаю, відкіля в неї береться стільки безкорисливого співчуття до мене, випадкового зайди. Мені стає затишно на душі й трохи легшає в усьому тілі: знайшлась же таки на світі добра людина, що пожаліла мене, чужого й безпорадного!..
Я помалу заплющую очі й тихо засинаю, наче дуже стомлений після тяжкої праці. Важко сказати, скільки годин я спав, поринувши в небуття й нічого не відчуваючи. Прокидаюсь раптом, коли вже розвиднілось і надворі чути, як сурмить, скликаючи збиратись у похід, сурма.
Мабуть, сурмач повернувся в мій бік, бо звуки сурми чути виразніше, і мені здається, що вони кличуть саме мене: вставай, козаче, бо час вирушати в похід!
І диво дивнеє! Я почуваюсь на силах не тільки підвестись з постелі, вдягнути шинелю, підперезатись, закинути через плече австрійську сумку й узяти в руки свою рушницю, а й твердо ступати до виходу.
До хати вскакує з відром, подоївши корову, моя господиня й сплескує руками:
— Ой, куди ж ви, такі слабі, зібралися? Вам лежати та помалу одужувати, а ви вбралися й хочете йти!
Я заперечливо хитаю головою.
— І не снідали! Та випийте молока, щоб хоч трохи підкріпитись!