На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

— Сімнадцятий рік! — проказує в задумі Роман і усміхається своїм спогадам. — Тоді справді всі ми прокидались від летаргії. Узяти б хоч і мене: я вчився на юридичному факультеті Київського університету, з якого мене взято до школи прапорщиків, щоб, після недовгого навчання, кинути на західний фронт під Ригу. Не скажу, що в свої студентські роки я був національно несвідомий, ні, я знав, що я українець, але ця свідомість була, так би мовити, в ембріональному зародку: читав «Кобзаря», співав у студентському хорі українських пісень, надто «Заповіт», але хіба я вкладав якесь конкретне прагнення в Шевченкові слова: «і вражою злою кров’ю волю окропіте»? Вони звучали для мене як гучна риторична фраза, і тільки. Справжня свідомість прийшла до мене в перші місяці Лютневої революції. І де? Не в Галичині, де російська армія перебувала серед — хай і придушеної, - але все ж української стихії, а на далекому північно-західному фронті, в Латвії! Досить було дійти туди з Києва українським газетам та брошурам, як у розкиданих по різних полках українських солдатів, а часом і офіцерів прозрівала їхня національна приналежність. У самій Ризі утворилась Українська військова рада, що почала видавати українські листівки з портретами гетьманів і текстом Переяславського договору України з Росією, від якого потім, заходами російських централістів, не лишилось і сліду…

Почалося з того, що я записався до української полкової громади, на чолі якої стояв не дуже освічений, але палкий промовець унтер. Мене, як офіцера, там радо прийняли, а в червні я був посланий до Києва, як полковий делегат, на Другий український з’їзд. Хоч Керенський від імені Тимчасового уряду заборонив цей з’їзд, але він таки відбувся, і до того ж дуже численний. На київських вулицях раз у раз чулося українську мову й видно було багато військових з жовто-блакитними бантиками на грудях. А що діялось на Софійському майдані, де біля підніжжя пам’ятника Богданові Хмельницькому стали читати Перший універсал Центральної Ради, а перед тим якісь українські солдати вилізли на дзвіницю Софійського собору й Ударили у великого дзвона, наче на Великдень, а Великою Володимирською вулицею пройшов стрункими рядами під українською командою Перший український полк імені Богдана Хмельницького! Навіть монархічний шульгінський «Киевлянин», описуючи ці дні, здивовано питав: «Что это — возвращаемся ко временам Хмельницкого?» А які палкі промови лунали тоді на з’їзді! Який радикальний настрій панував у всіх його делегатів! Отоді б кувати залізо, поки воно гаряче!

Я не тільки остаточно визначив тоді свій дальший життєвий шлях, а ще й записався до партії есерів, найбільшої у той час української партії, хоч у Центральній Раді перед вели українські есдеки на чолі з Винниченком, до речі, автором Першого універсалу. І куди все те поділося?.. — гірко закінчив свої спогади Роман.

Я не називаю прізвища, бо просто не зберегла його моя пам’ять, але й досі пам’ятаю розумне обличчя з підстриженими світлими вусиками й великими сірими очима, що весь час ніби вдивлялись у далечінь, шукаючи відповіді на якусь свою не додуману до кінця думку.