На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Де-не-де по містечках натрапляємо на якісь евакопункти, де пораються в білих халатах і зелених кашкетах сестри-жалібниці, мабуть, підбираючи тифозних, щоб одвезти їх кудись у шпиталі. Але користі від того мало, бо нема де помитись добре в лазнях, змінити брудну білизну й продезинфікувати одяг. Тиф нещадно косить нас і далі, і ніякий туман не може приховати, як рідшають наші ряди.

Уже третій день, як я не можу в цьому сум’ятті різних частин нашої дивізії знайти полкового інспектора Годину. Десь він зник. Чи не поїхав часом до Кам’янця-Подільського дізнатись про загальне становище армії й усієї республіки? У моєму полку через брак будь-якої офіційної інформації старшини й козаки живляться самими тільки чутками, які годі перевірити. Отак пройшла чутка, що десь прорвалась денікінська кіннота з наміром зробити глибокий рейд. Усе, що пересувається на колесах або верхи на конях, поспішає мерщій на захід. Підганяє фурщика й мій Максим, раз у раз тривожно оглядаючись назад. Раптом край дороги стоїть зовсім молоденький козак і махає нам руками, благаючи взяти його з собою. Е, як усіх подорожніх підбирати, то й місця на возі не вистачить! Писар не звертає уваги на його благання, й наша фура мчить повз нього. Мабуть, ми не перші, до кого він звертався, прохаючи підвезти його, і, бачачи, що й ми не маємо охоти його взяти, молодик у розпуці кричить: «Та ви — українці чи хто такі?!» Це впливає на мене, і я наказую писареві спинити фуру. Стомлений, гарячий, аж пашить від нього, козачок чвалає до воза й сідає поруч писаря. Виявляється, це київський гімназист, що самоохотою вступив до українського війська, коли літом воно на короткий час увійшло до Києва. Нетяга занедужав і відстав від своєї частини. Він дякує за нашу поміч і, тримаючись обома руками за полудрабок, хитається то в один бік, то в Другий. Напевно, в нього починається тиф, такий поширений тепер у нашому війську. В якомусь селі він просить нас спинити фуру, бо далі йому несила трястись на возі, поволі злазить і йде до першої селянської хати, що стоїть проти нас, аби десь прилягти й зігрітись від трясці, яка змушує його тремтіти всім тілом. Забігаючи наперед, скажу, що через кілька місяців я зустрівся з ним на київській вулиці, і він привітав мене як дорогого родича.

Однак наша зглядь до бідолашного хлопчини не минулась нам даром: через кілька днів захворів на тиф і мій Максим, не інакше як набравшись від свого сусіди на возі тифозних вошей. Довелось лишити Максима в тій хаті, де ми вдвох заночували, а його скриню з полковими паперами й двома моїми плакатами передати на збереження козакові з сотні Комарницького. Чи видужав від клятої хвороби мій оригінальний максималіст і чи дістався якось до своєї далекої Полтавщини — один Бог тільки відає…