На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
Надворі випогодилось, засяяло сонце, коли ми підійшли до містечка Дунаївці, що лежить верст за двадцять на північ від Кам’янця-Подільського, але не на радість нам сяяло осіннє холодне сонце, що вже не гріло, а лиш ряхтіло на калюжах від недавніх дощів і кидало проміння на вже безлисті дерева дунаєвецьких садків. У Дунаївцях нас чекала разюча новина: уряд УНР виїхав із Кам’янця-Подільського на північ, лишивши в місті, як свого уповноваженого, ректора Кам'нецького університету й міністра культів І. Огієнка. До цього спричинився перехід через Збруч польського війська в районі Кам’янця-Подільського, щоб окупувати це місто й не допустити захоплення його денікінською армією, яка десь сунула позаду нас. Диктатор ЗУНР Петрушевич ще раніш подався з своїм урядом через Румунію до Австрії.
Катастрофа
Наша дивізія повертає круто на північ і прямує до Проскурова на з’єднання з іншими частинами армії, що відступають від Жмеринки, Бердичева, Житомира та інших місць широкого східного фронту.
Поляки, крім захоплення Кам’янця-Подільського, якого окупували вони не порядком допомоги українській армії, а як аванс під час майбутнього визначення кордону між Польщею й Росією, не виявляють активності на інших ділянках демаркаційної лінії перемир’я з УНР. Червона армія десь на північному сході від нас — вона закріпилась на Ірпені неподалеку від Києва й постійно загрожує не нам, а денікінцям.
Державний інспектор Година так і не повернувся до полку, не видно щось і дивізійного інспектора «пана Заглоби». Фактично державна інспектура вже не функціонує, і я повертаюсь рядовим козаком до першого куреня під команду симпатичного мені курінного Луцького. Цей курінь, як і весь полк, порідшав і чисельно становить собою не більше звичайної сотні. Під час походу старшини кидають свої сотні й ідуть попереду юрбою, обмінюючись новинами, що принесли всякі чутки. Настрій у всіх пригнічений, і тільки один сотник Макар Комарницький не журиться й коли-не-коли розважає похнюплених старшин своїми анекдотами та співомовками. Знову чується його весело-сатиричне: «1 нема такої сили, щоб Україну здушила: від Славути до Кривина встане вільна Україна!»
У якомусь селі між Дунаївцями й Ярмолинцями наш полк спиняється на добу перепочити й навести лад у сотнях. Я спинився в маленькій хаті самотньої молодиці, чоловіка якої немає вдома, бо він блукає десь у світі невідомо чого й під яким прапором. Молодиця радо частує мене борщем і гречаною кашею з молоком, але їсти мені не хочеться, бо страшенно болить голова і всього мене кидає то в жар, то в холод. Чи не дійшла й до мене черга захворіти на тиф?
Хоч як не люблю я звертатись до лікарів, котрі завжди знайдуть у тебе не одну, а кілька хвороб і змусять ковтати бридкі порошки й пігулки та пити мікстури, від яких тебе верне, а все ж треба йти до полкового фельдшера, щоб визначити моє раптове захворювання й сповістити мого курінного Луцького, що я занедужав, бо де там мені зробити це самому, коли й до хати, де розмістився наш медичний пункт, я ледве волочу ноги, спираючись руками об тини.
Фельдшер, з колишніх «ротняків», цебто фельдшерів російської армії, що осягли медичну премудрість на короткострокових курсах при військових шпиталях, засуває мені під пахву термометр і з того, як пашить від мене жаром, подумки визначає діагноз: висипний тиф. Яка ж бо ще хвороба може причепитись до завошивленого вояка української армії!
Вийнявши через п’ять хвилин термометр, він дивиться й хитає головою:
— Тридцять дев’ять і сім. Нічого собі нагнало!.. Проти тифу ліків поки що ні в кого нема, тож вертайтесь до хати й лежіть там, поки, дасть Бог, не видужаєте самі. А курінного Луцького я сповіщу про вас.
На тому й кінчається прийом у нашого полкового ескулапа.
З думкою, що в мене починається тиф, я відчуваю ще більшу кволість у всьому тілі й ледве пересуваю ноги, повертаючись до хати лагідної молодиці, котра, видати, вболіває за мене хворого. Сердешна, вона стелить мені постіль не на долівці, як то звичайно роблять селяни на наших ночівлях, а на полу, де кладе на солому чисте рядно, під голову подушку й накриває мене чоловіковим кожухом, щоб я зігрівся від трясці.
Покінчивши зі мною, молодиця виходить надвір поратись коло худоби, а мене огортають сумні думки: як же воно буде зі мною далі, коли тиф розвинеться на всю свою потужність, і я не зможу рушати з військом?