На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Конячки виносять фуру в поле. На щастя, ворожа лава йде дуже далеко. Кілька пострілів донеслось відтіля, але де їм влучити по такій малій та ще й рухливій мішені, як ми на нашій фурі! Однак може пуститись наздоганяти нас ворожа кіннота, тому треба мерщій тікати. Я спускаю ноги з полудрабка й суворо кажу до фурщика:

— Поганяй швидше, бо перше, ніж вони настигнуть нас, я застрілю тебе!

Наляканий фурщик і без того нещадно б’є коні, а мені здається, що фура ледве-ледве посувається.

— Не жалій коні, поганяй їх дужче, бо інакше — смерть усім нам трьом! — загрозливо кричу я фурщикові й пильно вдивляюсь назад. Денікінська лава дедалі зменшується й нарешті зовсім зникає з моїх очей. Не видно й ворожої кінноти. Всі ми троє полегшено зітхаємо, й конячки стишують свій несамовитий біг…

Десь верст за шість чи сім ми наздоганяємо наш кінний ар’єргард. Обминаємо його збоку, далі проїжджаємо повз колони піхоти, гарматну батарею й знову піші колони, що простують до Томашполя.

Десь близько полудня ми в’їжджаємо в Томашпіль, і нашу фуру обступають здивовані й водночас зраділі полковий інспектор Г едина, курінний Луцький, сотник Комарницький та ще дехто з козаків. Річ у тім, що півсотенний Рябокляч прибіг босоніж навпростець до містечка набагато раніше від нас і приніс сумну звістку, що інструктора-інформатора, цебто мене, вбито. Він сам, мовляв, бачив на власні очі, як інструктор-інформатор, відстрілюючись, схилив ниць голову. Справді, я, заганяючи новий набій у цівку рушниці, схилявся за писаревою скринею, і сторонній людині могло здатися, що ворожа куля таки настигла мене…

Мене ляскають по плечу й обіймають. З коротких розпитувань я дізнаюсь, що гайдамаки, стиснуті з півдня й півночі, перед ранком покинули станцію Вапнярку з повибиваними шибками й подзьобаними кулями стінами, а за ними відійшли з пристанційного висілка та села Цапівки інші частини нашої дивізії. Відступали поспішно, й було не до того, щоб бігати по хатах будити заспалих козаків.

Раді, що вискочили з біди, я й писар відчули голос своїх порожніх шлунків — адже з учорашнього обіду нашвидкуруч ми ще нічого не їли. Треба задовольнити наші буркітливі шлунки і за вчорашню вечерю, й за сьогоднішній сніданок. Мій розторопний Максим уже напитав хату, де ми можемо добре поїсти й перепочити, запросивши до гурту й нашого фурщика, що разом з нами пережив тяжкі години смертельної небезпеки.

Замовляємо чепурній ловкій господині добрячий шматок сала, яєшню й вареники з сиром та сметаною, а мовчазному похмурому господареві — пляшку самогону-перваку. Запрошуємо й господаря до столу, але він відмовляється, бо, мовляв, нещодавно обідав, і воліє збоку спостерігати, чого це ці «Петлюри» радіють, коли їхні справи кепські аж нікуди більше. Поки господиня порається з варениками, ми розливаємо по склянці самогону й беремося за сало та яєшню. У нас не водиться проголошувати тости, а кожний обмежується тим, Що каже «будьмо!» і перехиляє склянку, але наш фурщик, перше ніж випити, бере склянку в руки й, дивлячись ніби здивовано на неї, замислено каже: