На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Десь подівся державний полковий інспектор Година, і чергову пачку агітаційно-пропагандистської літератури дали просто мені в руки. Я не бачу в пачці комплекту газети «Український козак» і не розумію, чи він припинив своє існування, чи хтось там, не доглянувши, забув надіслати нам свіжі номери. Натомість знаходжу відозви російською мовою до кубанських і донських козаків, які ми повинні розклеювати на стінах сіл, через які ми проходимо, відступаючи, бо з півдня позаду йдуть слідом за нами денікінці.

Це задумано добре, але навіщо надіслали нам два плакати з сотником і полковником часів Мазепи, взяті з історії Аркаса? Вони були б до речі десь у школі чи в «просвіті», але не в умовах постійного пересування війська, коли ми спиняємось тільки на ночівлю, щоб ранком знову рушати далі. Не ходити ж мені по сотнях, щоб показувати стомленим козакам нецікаві їм малюнки прадавніх сотників і полковників!

І все ж справжнього впорядкованого тилу тут нема.

Ще влітку була оголошена мобілізація людей призовного віку. У Кам’янці-Подільському створено рекрутський полк, котрий, як повідомлялось у пресі, успішно проходив вишкіл. Але то набрано парубків неподалеку від тимчасової столиці УНР, а в селах і містечках, що були подалі, - панував безлад. Мобілізація могла б пройти добре, але повітові комендатури, до яких стікалась сила-си-ленна призовників і мобілізованих, зовсім не були підготовані прийняти враз таку масу людей: вони не подбали, де розмістити й чим нагодувати покликаних до війська парубків, і взагалі не мали ніякого мобілізаційного плану. Неприкаяні, полишені напризволяще молодики, потинявшись без діла в повітовому місті три-чотири дні, вертались ні з чим додому на село й спокійно там сиділи. Як на те, не було ніякої організації, що пильнувала б ладу й боролася з дезертирством. Щоправда, в Кам’янці-Подільському було утворено організацію внутрішньої служби, що мала незграбну довгу назву «Кіш охорони республіканського ладу», але на периферії не помічалось не тільки діяльності, а й присутності цього «коша», якщо не брати на увагу таких свіжих вивісок, як, наприклад, у Новій Ушиці, де на блакитному тлі написано жовтими літерами: «Повітова в’язниця». Не знаю, чи сидів там хто й за що, бо конокрадства чи якихось інших кримінальних злочинів не помічалось на селах; здається, щодо цього було спокійно й у містах на дедалі зменшуваній території УНР.

І раптом надійшов наказ: військовим частинам проводити мобілізацію в тих селах, через які вони проходять, відступаючи. Важко вигадати щось безглуздіше за цей наказ! Одна річ ставати до війська, коли фронт десь далеко, і зовсім інше, коли людину тягнуть У армію, яка відступає хтозна-куди, а вдома лишаються безборонні батьки, жінки й діти. Звісно, з цього нічого путнього вийти не могло: силоміць мобілізовані тримались у війську до першої слушної нагоди й з другої чи третьої ночівлі тікали додому. Але дивізійний Державний інспектор Зубков, якого я подумки прозвав «пан Заглоба», добрав ще безглуздішого способу боротися з дезертирством.