Вогнем i мечем. Том другий

Спаленіле обличчя Скшетуського ураз поблідло.

— Цей шляхтич, — мовив він, — любить туману пустити в очі. Йому не можна вірити. Ні! Ні! Та й Богуна йому не здолати.

— А ти сам хіба з ним не бачився, пане Яне? Пригадую, він казав мені, що до тебе в Замостя їде.

— У Замості я його не дочекався. Зараз він, певно, у Збаражі, але мені пильно треба було комісарів догнати, тому з Кам’янця я у Збараж не заїздив і не бачився з ним. Один тільки Бог знає, чи й те правда, що він свого часу мені про неї розказав: нібито, коли в полоні у Богуна був, випадково підслухав, що той її за Ямполем сховав, а потім мав до Києва на вінчання везти. Може, й це неправда, як і те, що Заглоба досі казав.

— Навіщо ж тоді у Київ їдеш?

Скшетуський замовк — певний час чути було тільки свист і завивання вітру.

— Стривай-но, — мовив раптом, ляснувши себе по лобі, ловчий, — адже якщо Богуна не вбито, ти легко йому в лапи вскочити можеш.

— Тому й їду, щоб його знайти, — глухо відповів Скшетуський.

— Як це?

— Нехай Божий суд нас розсудить.

— Але ж він із тобою битися не стане, просто скрутить і звелить стратити або продасть татарам.

— Я ж із комісарами їду, у їхньому почті.

— Дай Боже нам самим вижити, а що там уже казати про почет!

— Кому життя важке, земля буде легкою.

— Побійся Бога, Яне!.. Тут не в смерті річ, вона нікого не мине. Але вони тебе можуть продати на турецькі галери.

— Невже ти гадаєш, пане ловчий, що мені буде гірше, ніж є?

— Бачу, ти впав у відчай, у милосердя Боже не віриш.

— Помиляєшся, пане ловчий! Я кажу, що мені тяжко жити на світі, бо так і є, але з волею Господньою я давно змирився. Не прошу, не стогну, не проклинаю, головою об стіну не б’юся, хочу тільки виконати, що мені належить, поки живий і сили маю.

— Але біль душевний тебе як отрута труїть.

— Бог на те його й послав, щоб труїв, а коли схоче, пошле ліки.

— На такий аргумент мені нема чого сказати, — відповів ловчий. У Бозі наш єдиний порятунок, він — надія наша й усієї Речі Посполитої. Король поїхав до Ченстохови — може, вимолить щось у Пресвятої Діви, інакше всі загинемо.

Настала тиша, тільки з-за вікон долинало протяжне драгунське «werdo»[48].

— Так, так, — сказав по хвилі ловчий. — Усі ми скоріше мертві, ніж живі. Забули вже у Речі Посполитій люди, як сміятися, стогнуть тільки, як той вітер у димарі. Вірив і я, що настануть ліпші часи, поки сюди укупі з іншими не приїхав, але тепер бачу: марні це були сподівання. Розруха, війна, голод, убивства, і нічого більше… Нічого більше.

Скшетуський мовчав; полум’я, що горіло у грубі, освітлювало його схудле і суворе обличчя.

Нарешті він підвів голову і промовив поважно:

— Минуще життя наше: спливе, промайне — і нічого після нього не залишиться.

— Ти говориш, як чернець, — сказав ловчий.

Скшетуський не відповів, тільки вітер іще жалібніше стогнав у димарі.