Вогнем i мечем. Том другий

— Правда! Правда! Та це ж таки пан Скшетуський! — повторювали вони разом.

— Що ти тут поробляєш? Як до нас дістався? — питав, обіймаючи його, Кшетовський.

— У селянському вбранні, як ви, добродії, бачите, — відповів Скшетуський.

— Милостивий воєводо, — озвався, звертаючись до Киселя, каштелян Бжозовський, — це найдоблесніший рицар із хоругви руського воєводи, прославлений з-поміж усього війська.

— Вітаю його вдячним серцем, — сказав Кисіль, — і щиро дивуюся, бо треба мати неабияку сміливість, аби до нас пробитися.

І відтак звернувся до Скшетуського:

— Чого ти від нас жадаєш?

— Щоб ви, милостиві панове, дозволили іти з вами.

— Драконові у пащу лізеш… Та коли така твоя воля, перечити ми їй не можемо.

Скшетуський мовчки вклонився.

Кисіль дивився на нього з подивом.

Суворе обличчя молодого лицаря вразило його серйозністю і скорботністю.

— Скажи мені, добродію, — спитав він, — які причини женуть тебе в це пекло, куди ніхто з доброї волі не поткнеться?

— Нещастя, ясновельможний воєводо.

— Надаремне я спитав, — мовив Кисіль. — Либонь, ти втратив когось із близьких і тепер вирушаєш на пошуки?

— Авжеж.

— Давно це сталося?

— Минулої весни.

— Як це?.. І ти, добродію, тільки зараз на пошуки зібрався? Це ж майже рік минув! Що ж ти, ваша милость, досі робив?

— Воював під стягами воєводи руського.

— Невже ж цей щирий пан не схотів тебе відпустити?

— Я сам не хотів.

Кисіль знову глянув на молодого лицаря, після чого настало мовчання, яке порушив каштелян київський:

— Усі ми, хто із князем служив, знаємо про нещастя цього лицаря і не одну сльозу пролили, співчуваючи йому, а що він волів, поки війна ішла, вітчизні служити, а не про себе дбати, варте ще більшої похвали. Рідкісний як на сьогоднішні зіпсовані часи приклад.

— Якщо виявиться, що моє слово для Хмельницького щось важить, вір мені, добродію, я неодмінно його за тебе замовлю, — пообіцяв Кисіль.

Скшетуський знову вклонився.

— А тепер іди спочинь, — ласкаво мовив воєвода, — ти, певно, добряче втомився, як і ми всі, котрі й хвилини спокою не маємо.

— Я його до себе заберу, це ж мій родич, — сказав ловчий Кшетовський.

— Ходімо й ми всі на спочинок — хто знає, чи наступної ночі доведеться заснути! — мовив Бжозовський.

— Може, вічним сном, — докінчив воєвода.

Сказавши так, він пішов у ванькир, де у дверях на нього чекав уже служка, а за ним розійшлися й інші. Ловчий Кшетовський повів Скшетуського до своєї квартири, що була на кілька будинків далі. Козачок із ліхтарем ішов перед ними.

— Яка хоч ніч темна, і віхола дедалі сильнішає! — озвався ловчий. — Ой, пане Яне! Що нам сьогодні довелося пережити!.. Я думав, уже Судний день настає. Чернь уже майже ніж у нас на горлі тримала. У Бришовського рука стомилася рубати. Ми вже починали прощатися.