Вогнем i мечем. Том другий

— А як ти гадаєш, ваша милость, куди міг поїхати пан Скшетуський?

Вершул відіслав челядників, що прислуговували за столом, і, трохи подумавши, почав так:

— Гадки є, але Скшетуському надто вже важливо, щоб було дотримано таємниці, тому я й не хотів казати при служках. Нам тут, напевно, до весни спокійно стояти, от він і скористався слушним часом і, як мені здається, подався шукати князівну, котра у Богуна в руках.

— Богуна вже нема на світі, — сказав Заглоба.

— Як це?

Пан Заглоба уже втретє чи вчетверте оповів, як усе сталося, — і розказував він це щоразу з превеликим задоволенням. Вершул слухав і не міг надивуватися, а тоді зауважив:

— Тепер Скшетуському буде легше.

— Але річ у тім, чи він її знайде. А людей він якихось із собою взяв?

— Нікогісінько, поїхав тільки зі служкою і трьома кіньми.

— І розсудливо зробив, бо там без хитрощів не обійдешся. До Кам’янця ще якось можна дійти з хоругвою, але в Ушиці й Могилеві вже точно стоять козаки, бо там добрі зимівники, а в Ямполі їхнє гніздо — туди треба йти або з дивізією, або самому.

— А звідкіля ти, ваша милость, знаєш, що він подався саме в той бік? — поцікавився Вершул.

— Бо її сховано за Ямполем і йому про це відомо, але там ярів, байраків, очеретів стільки, що хоч і добре знаєш місце, важко втрапити, а не знаючи й поготів! Я в Ягорлик по коней і на суд їздив, то знаю. Були б ми вкупі, певно, ліпше пішло б, а самому йому — ой, не знаю, сумнів мене бере, хіба що випадок якийся допоможе, бо ще ж і дороги не спитаєш.

— То ви, добродії, хотіли з ним їхати?

— Авжеж. То що ж нам тепер робити, пане Міхале? їхати за ним чи не їхати?

— На твій розсуд лишаю, добродію.

— Гм! Десять днів, як поїхав, — не догнати нам його, а тим паче він звелів себе чекати. І Бог знає, якою ще дорогою він поїхав. Міг на Проскурів і Бар старим трактом поїхати, а міг і на Кам’янець-Подільський. Тут важко сказати.

— Не забудь, добродію, — зауважив Вершул, — це тільки мій здогад, що він по князівну поїхав, а певності в цьому немає.

— Отож-бо, отож-бо! — мовив Заглоба. — А що як він усього-на-всього по язика вирушив і невдовзі повернеться до Збаража? Адже він знав, що ми збиралися йти разом і міг нас чекати зараз, бо для цього саме час. От біда, не знаєш, що й придумати.

— Я радив би зачекати днів із десять, — сказав Вершул.

— Десять днів — ні те, ні се: або чекати, або не чекати.

— Я думаю, не чекати. Що ми втратимо, якщо завтра ж вирушимо? Не знайде князівни пан Скшетуський, може, хоч нам Бог допоможе, — мовив Володийовський.

— Бачиш, пане Міхале, тут не можна нічим легковажити… — відповів Заглоба. — Ти молодий і тобі хочеться пригод, а тут є така небезпека, що коли і Скшетуський, і ми окремо шукатимемо, у тамтешніх жителів може виникнути підозра. Козаки народ хитрий і бояться, аби їхні задумки не відкрилися. Може, вони там на кордоні під Хотином із пашею або у Задністров’ї з татарами мають таємні зносини і домовляються про прийдешню війну — хто їх знає! А вже за прийшлими людьми, та ще такими, котрі питають дороги, вони дивитимуться пильно. Я їх знаю. Виказати себе легко, а потім що?