Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
Та ось показався комісарський почет. Попереду довбиші били в литаври і сурмачі, надуваючи щоки, видобували зі своїх інструментів такі протяжні жалібні звуки, що здавалося, ніби це ховають славу і велич Речі Посполитої. За цим оркестром ловчий Кшетовський ніс булаву на оксамитовій подушці, Кульчинський, скарбничий київський, — червону хоругву з орлом і написом; далі самотньо йшов Кисіль — високий, сухорлявий, із білою бородою, що спадала на груди. На його аристократичному обличчі було страждання, а в душі — бездонний біль. За кілька кроків від воєводи ступала решта комісарів, а останніми у почті йшли драгуни Бришовського під командою Скшетуського.
Кисіль рухався поволі, бо саме цієї миті він виразно побачив, як за лахміттям перемов, за видимістю королівської ласки і вибачення геть інша — гола, огидна — проглядає правда, яку навіть сліпий побачить, глухий почує, бо вона волає: «Не ласку дарувати йдеш ти, Кисілю, а ласки просити; ти хочеш купити її ціною булави і хоругви, пішки йдеш благати її, припадаючи до ніг того селянського вождя від імені Речі Посполитрї, ти, сенатор і воєвода…» І краялося серце брусилівського пана, і почувався він огидніше від хробака, нікчемніше від праху, а у вухах у нього звучали Ієреміїні слова: «Ліпше зовсім не жити, аніж жити в неволі у хлопів і бусурман» Хто він, Кисіль, у порівнянні з лубенським князем, котрий являвся заколотникам не інакше, як у подобі Юпітера, із насупленим чолом, серед запаху сірки, полум’я війни й порохового диму? Хто він такий? Під тягарем цих думок погасли сили у серці воєводи, усмішка назавше зникла з його обличчя, радість навіки покинула душу, і він волів би сто разів умерти, аніж ступити ще один крок, але все-таки йшов — його штовхало вперед усе його минуле, уся праця, зусилля, уся невблаганна логіка попередніх діянь…
Хмельницький чекав на нього, взявшись у боки, випнувши губи й нахмуривши брови.
Нарешті почет наблизився. Кисіль, вийшовши наперед, ступив кілька кроків аж до підвищення. Довбиші перестали бити в литаври, сурмачі сурмити — і глибока тиша залягла в натовпі, тільки на морозному вітрі лопотів малиновий стяг, який ніс пан Кульчинський.
Зненацька тишу розітнув чийся владний голос, котрий із невимовною силою відчаю, попри все і всіх чітко наказав:
— Драгуни, кругом! За мною!
Це був голос пана Скшетуського.
Усі голови повернулися в його бік. Сам Хмельницький трохи підвівся з місця, аби побачити, що діється. Комісари пополотніли на обличчі. Скшетуський стояв у стременах випростаний, блідий, зі спаленілими очима й оголеною шаблею у руці. Напівобернувшись до драгунів, він громовим голосом повторив наказ:
— За мною!..
Серед тиші гучно зацокали по промерзлій підметеній вулиці копита. Вишколені драгуни розвернули на місці коней, поручик виїхав наперед, подав знак і весь загін поволі рушив назад до садиби, де розквартирувалися, комісари.
Подив і розгубленість з’явилися на обличчях у всіх, а заодно й у Хмельницького, бо в голосі й рухах поручика було щось незвичайне; ніхто, однак, до пуття не знав, чи не є раптовий від’їзд ескорту частиною урочистого церемоніалу. Тільки Кисіль усе зрозумів, а найголовніше те, що і перемови, і життя комісарів разом з ескортом тієї миті висіли на волосині, тому перш ніж Хмельницький устиг збагнути, що сталося, воєвода ступив на підвищення і звернувся до гетьмана з промовою.
Найперше він сказав про те, що король дарує свою ласку Хмельницькому і всьому Запорожжю, але несподівано промову його перебив новий випадок, який був добрий лиш тим, що цілком відвернув увагу від попереднього. Старий полковник Дедяла, котрий стояв біля Хмельницького, потрясаючи пірначем, кинувся на воєводу з криком:
— Що ти говориш, Кисілю! Король королем, але ви, короленята, князі, шляхта, скільки усього натворили! І ти, Кисілю, хоч плоть від плоті й кість від кості наш, відщепився від нас, а з ляхами злигався. Годі з нас твоєї балаканини, бо чого нам треба, ми й так шаблею добудемо.
Воєвода обурено глянув у вічі Хмельницькому.
— Ти що, гетьмане, не можеш тримати у шорах своїх полковників?