Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
— Тоді тим паче Скшетуський може вскочити у якусь халепу, от йому й треба буде допомогти.
— І це правда.
Заглоба так глибоко задумався, що в нього аж скроні тремтіли.
Нарешті він отямився і сказав:
— Зваживши все, я вирішив: треба їхати.
Володийовський полегшено зітхнув.
— А коли?
— Відпочинемо днів зо три, щоб тіло і душа бадьорі були, і гайнемо.
Уже наступного дня приятелі почали ладнатися в дорогу, коли це враз напередодні виїзду несподівано прибув служка пана Скшетуського, молоденький козачок Цига, з вістями і листами для Вершула. Почувши про це, Заглоба з Володийовським мерщій поквапилися до коменданта на квартиру і там прочитали ось що: «Я в Кам’янці, до якого дорога через Сатанів безпечна, їду в Ягорлик із купцями-вірменами, з якими звів мене пан Буковський. Вони мають татарські й козацькі охоронні грамоти на проїзд аж до Акермана. Поїдемо з тонкими тканинами через Ушицю, Могилів і Ямпіль, зупиняючись дорогою скрізь, де тільки є живі люди. Може, Бог дасть, знайдемо те, що шукаємо. Товаришам моїм, Володийовському і панові Заглобі, скажи, пане Кшиштофе, аби у Збаражі на мене чекали, якщо в них немає інших справ, бо туди, куди я зібрався, гуртом їхати не можна: козаки, котрі зимують у Ямполі й над Дністром аж до Ягорлика, коней у снігах тримають і дуже підозріливі. Чого я сам не зроблю, з тим ми і втрьох не впораємося, а я більше від них на вірменина скидаюся. Подякуй їм, пане Кшиштофе, від усього серця за їхню готовність допомогти мені, чого я, поки житиму, не забуду, але чекати на них я більше не міг — кожен день минав у муках, та й чи приїдуть вони, я не міг знати напевно, а зараз саме найкраща пора їхати: всі купці вирушають по прянощі й тканини. Вірного служку відсилаю, твоїй доручаючи опіці, мені він ні до чого, тільки й боїшся, щоб через юний вік не сказав чогось зайвого. Пан Буковський за доброчесність цих купців ручається, та й мені так здається. Вірю, що все у руках Господа милосердного, котрий, якщо схоче, ласку свою нам явить і муки вкоротить, амінь».
Пан Заглоба, дочитавши листа, поглянув на своїх товаришів, але ті мовчали. Нарешті Вершул сказав:
— Я знав, що він туди поїхав.
— А що нам тепер робити? — спитав Володийовський.
— А нічого! — відповів Заглоба, розводячи руками. — Нема вже чого їхати. Те, що він до купців пристав, це добре, бо всюди можна заглядати і нікого це не здивує. Ниньки у кожній хаті, у кожному хуторі знайдеться що купити, адже бунтівники майже половину Речі Посполитої розграбували. Важко було б нам, пане Міхале, за Ямпіль дістатися. Скшетуський чорнявий, як волох, і легко вірменином може здатися, а тебе твої пшеничні вусики відразу б виказали. І у хлопському вбранні було б важко… Нехай же його Бог благословить! А нам із тобою там, правду кажучи, нема чого робити, хоч мені й жаль, що до звільнення нашої небоги ми не докладемо руки. І все-таки, зарубавши Богуна, ми зробили Скшетуському велику послугу: був би живий отаман, я за голову пана Яна не поручився б.
Володийовський був дуже невдоволений. Він сподівався на подорож, сповнену пригод, а тим часом йому світило довге й нудне перебування у Збаражі.
— Може, нам хоч у Кам’янець поїхати? — спитав він.
— А що ми там робитимемо і з чого житимемо? — відповів Заглоба. — Хіба не все одно, де чекати? А чекати доведеться довго — така подорож Скшетуського відбере чимало часу. Чоловік молодий, поки ноги носять, — тут пан Заглоба понурив голову, — а від бездіяльності старіє, та іншої ради я не бачу… Хай уже там наш приятель якось без нас обійдеться. А ми завтра замовимо молебень, помолимося, аби йому пощастило. Найголовніше, що ми з його дороги Богуна прибрали. Звели, добродію, коней розсідлати, чуєш, пане Міхале? Будемо чекати.
І от настали для обох приятелів довгі, одноманітні дні очікування, яких ні пиятиками, ні грою в кості не вдавалося скрасити, і тяглися безконечно. Тим часом ударила сувора зима. Сніг завглибшки у лікоть, ніби саваном, укрив бійниці у збаразьких мурах і всю землю, звірі й дикі птахи перебралися ближче до людських помешкань. Цілісінькими днями чути було каркання незліченних табунів ворон і круків. Минув грудень, за ним січень і лютий — про Скшетуського не було ні слуху ні духу.