Вогнем i мечем. Том другий

У Білгороді комісарам знову здалося, що настала їхня остання година. Чернь побила хворого Бришовського, замордувала пана Гняздовського — і тільки прибуття митрополита на розмову з воєводою зупинило неминучу розправу. До Києва комісарів узагалі пускати не хотіли. Князь Четвертинський повернувся від Хмельницького одинадцятого лютого без жодної відповіді. Комісари не знали, що робити далі, куди податися. Повернутися вони не могли: величезні ватаги тільки й чекали зриву перемов, аби знищити послів. Натовп зухвалішав дедалі дужче. Драгунських коней хапали за повіддя, перепиняючи дорогу, воєводині сани закидали камінням, шматками льоду і мерзлими грудками снігу. У Гвоздовій Скшетуський із Донцем у кривавій битві розігнали кілька сотень черні. Хорунжий новогрудський і Смяровський знову виїхали до Хмельницького, аби переконати його прибути до Києва на перемови, але воєвода майже не сподівався, що вони доберуться до нього живими. Тим часом у Фастові комісари змушені були, склавши руки, дивитися, як натовп розправляється з полоненими — старих і малих, чоловіків і жінок топили в ополонках, обливали на морозі водою, кололи вилами або живцем чикрижили ножами. Таке тривало вісімнадцять днів, аж поки нарешті прийшла відповідь од Хмельницького, що до Києва їхати він не хоче, а чекає на воєводу і комісарів у Переяславі.

Нещасні посланці тоді полегшено зітхнули, гадаючи, що скінчилися їхні муки. Переправившись через Дніпро у Трипіллі, вони зупинилися ночувати у Воронкові, з якого було лише шість миль до Переяслава. Назустріч їм на півмилі виїхав Хмельницький, ніби цим самим виявляючи честь королівському посольству. Але як же він змінився відтоді, як удавав із себе несправедливо скривдженого, «quantum mutatus ab illo!»[49], як слушно писав воєвода Кисіль.

Гетьман з'явився у супроводі кількох десятків вершників, із полковниками, осавулами і військовою музикою, зі знаком, бунчуком і малиновим стягом — як удільний князь. Комісарський почет зупинився відразу, він же, підскакавши до головних саней, у яких їхав воєвода, певний час дивився у його обсіле літами обличчя, а потім, трохи піднявши шапку, сказав:

— Чолом вам, панове комісари, і тобі, воєводо! Треба було раніше почати зі мною перемови, коли я був слабший і сили своєї не знав, та якщо вже вас король до мене прислав, усім серцем радий вас прийняти у своїх землях…

— Вітаємо і ми тебе, милостивий гетьмане! — відповів Кисіль. — Його величність король послав нас засвідчити тобі свою ласку і встановити справедливість.

— За ласку дякую, а справедливість я вже сам оцим — тут він ударив рукою по шаблі — на ваших шиях установив і далі встановлюватиму, якщо ви мене не вдовольните.

— Неввічливо нас вітаєш, милостивий гетьмане запорозький, нас, королівських посланців.

— Не буду говорити на морозі, знайдеться на це ліпший час, — різко відповів Хмельницький. — Пусти мене, Киселю, у свої сани, я хочу вам честь виявити — поїду вкупі з вами.

Сказавши це, він спішився і підійшов до саней. Кисіль посунувся вправо, залишивши місце зліва від себе.

Побачивши це, Хмельницький насупився і крикнув:

— По праву руч мене саджай!

— Я сенатор Речі Посполитої!

— А що мені сенатор! Он пан Потоцький перший сенатор і коронний гетьман, а в мене зараз зв’язаний сидить разом із іншими — захочу, завтра ж на палю посаджу!

Бліді щоки Киселя спаленіли.

— Я тут особу короля репрезентую!

Хмельницький насупився ще дужче, але стримався і сів по ліву руч, бурмочучи:

— Най король буде у Варшаві, а я в Україні. Не сильно я, бачу, вам іще на горло наступив.

Кисіль нічого не відповів, тільки звернув очі до неба. Він передчував, що на нього чекає, і слушно подумав тієї миті: якщо дорога до Хмельницького була Голгофою, то перемови з ним будуть хресними муками.