Крутая плюс, або Терористка-2
- Автор: Меднікова Марина
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-169-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Крутая плюс, або Терористка-2». Краткое содержание книги:
Свідчив проти Лідки Олійник. Яке прозвисько дала тоді цій колоритній особі Зірка? Щезник.
Це — перший чоловік Лідки. Мовилося щось про їхнього з Лідкою сина.
— Я вилупка пхаю вчитися до англійського коледжу, гроші вгатила. А воно губу копилить: Англія йому — пхе. Оно, каже, єльцинський онук не схотів там учитися. Єльциня — як собі хоче, а Крутеня — буде. Попередила: не викаблучуйся — ноги повисмикую. Другий день воюю. Воно мені зараз треба, як коту мобілка… Я просила тебе скласти довідку про скелети в шафі мого найближчого конкурента Саливоненка.
— Ось. Майже чистий.
— Чистий власник комерційного банку?
Кандидат у мери? Тричі ха-ха. Добряче замаскований, метикований — без варіантів. Язик помелом, сам собі піарник — стопудово. Погано риємо. Ось висновок аналітичного центру виборчкому — у другий тур найпевніше проходжу я… І він, Грицько Саливоненко. Мать городов руських плюс народний банкір. Мені сильно підсирає його гасло дармової свинини для киян.
Крутая штовхнула стіс листівок основного конкурента. Вбирала око яскрава, поліграфічно по дизайнерському досконала Грицева обіцянка провести р-р-реформу у збиранні та переробці вторинних ресурсів. Народний банкір обіцяв в окремо взятій столиці втілити в життя одвічну мрію трудящих мас — харчі з повітря. З відходів, з лушпайок, що те саме. Так у світі, так у Европі, так житимемо й ми! Коштом міста споживач харчів отримає спецтару: целофан — в один контейнер, кришечки від пляшок — до іншого, бомажки — в третій, а рештки харчів — у четвертий, зі зворушливими свинячими писочками на боці. Місто відгодовує свиней, свині — місто! Ґеніяльно, як фізичний закон збереження енергії: ніщо нікуди не дівається, ніщо нізвідки не береться. Одне перетікає в інше.
— Запускаймо акцію: Київ без сиріт і покинутих старих. Нам не можна програвати, — Крутая важко підвелася з фотеля. — Ось подивися, Тетяно. Слогани Пікайзена — «Сиротам Києва заздритимуть домашні діти!», «Лілія Крутая всиновлює всіх київських сиріт!», «Сироти Крутої — круті сироти!». Має спрацювати.
— Останній не треба. Можуть подумати, що ти когось сиротиш…
— Що там у Пікайзена з Зінькою? Ходять парою. Як твікс.
— Тобі діло?
— Мені до всього діло… Хочу з тобою, Тетяно, порадитися. Завести б нам персонального ворожбита й знахура. Який би ото на сеансах клієнтам вкручував голосувати за мене і все таке. Нічим не можна нехтувати…
— Якщо знайдемо путящого.
— До цього все хилиться. Юрон мій шари бари народу залимонює. Народний цілитель, блін, з вищою медичною освітою, між іншим. До біса популярний, як колись Кашпіровський. Зінька дзвонила — він не відгукнувся. Ти повідом Юрона, що через Червоний хрест я знайшла його синочка.
Всиновила. А тепер, зглянувшись на його батьківські сльози-шмарклі, ладна відірвати цього бевзя Віталика від зболілого серця й передати з рук у руки татусеві. За невелику дружню послугу.
За мобілізацію до моїх лав електорату.
— Віддаси сина?
— Віддам.
— Не вірю, Лідко!
— Цить, я тобі не Лідка. Я майбутній мер трьох мільйонів городян. А щоб повірила, розповідаю тобі душевну історію. Я ото як приїхала, подалася до рідної домівки. Росте черешня в мами на городі, чула пісню? Кортіло подивитися в очі старій зрадниці, яка зреклася рідної доні на суді, царство їй небесне, курві. Вона мене не впізнала, сидить, як срака в штанях: ви хто та ви що? А я й кажу: здрастуй, мамо, повмирали ми не всє, босіком би пробіжацця по росє. Вона хап за серце, ще не вірить.
Пару епізодів з дитинства мого золотого, безтурботного їй нагадала… Знали лише я та вона. От, приміром, як вона різки та в солі вимочувала, щоб мої рани довше гоїлися. Я на фізкультурі в школі стидалася роздягтися. Як у педагогічних цілях на вихідні мене до батареї прив’язувала. Всі — у драмгурток, Джульєту грати, а я, як сучка блохата, сиди над люмінієвою мискою з водою і тазиком замість параші… Тут повіриш. За телефона вхопилася. Олійник, мій другий чоловік, щоб, значить, порятував. Правець від перехвилювання й удавив її. Я не чіпала, не було потреби. Мамаша очі витріщила й — готовченко.
— Замовч!
— Хочу, аби ти втямила, що не катюга я, а жертва безневинна. А ти кажеш: Гриць Саливоненко. Йому до мене сто верстов до небес, і все пішки. Мене назад, до народу, не заженеш. Бо там — кака. Хто без гріха, хай кине в мене камінь. А я той камінь перехоплю, як гранату лимонку, і — назад. Вилетить — не впіймаєш. Щось сумна ти й невесела… Чи не заміряєш проти мене чогось?
Не юристом хазяйської фірми, а старшим слідчим прокуратури дивилася на Крутую Тетяна Кулик. Яка невгамовна вітальність, який невситимий голод до життя. Де, на якому звиві існування зіпсувалося коліщатко, вилетіла шайбочка, пошкодився ген, не так розташувалися зірки на небі? Лідка створена з глини для виробництва великих людей. Відміряно їй щедрою рукою.