Парфуми

Ця думка була Гренуєві надзвичайно неприємна й страшенно його налякала. Невже той аромат, якого ще не мав, коли здобуде, має обов'язково втратити знову? А скільки він протримається? Кілька днів? Кілька тижнів? Може, навіть цілий місяць, якщо ним користуватися дуже ощадливо? А потім? І Гренуй уже бачив, як виливає останню краплю, прополіскує пляшечку винним спиртом, щоб не втратити найменших решток, і відчуває, як остання крапля його улюблених пахощів вивітрюється безповоротно і назавжди. Це буде повільна смерть, щось на кшталт задухи, болюче поступове випаровування самого себе в цей жахливий світ.

Його морозило. З'явилося бажання відмовитись від своїх планів, вийти в ніч і втекти звідси. Подолати засніжені гори, іти без перепочинку сто миль, аж до Оверні, залізти там у колишню свою печеру й заснути навіки. Але він не зробив цього. Лишався сидіти, не піддавався бажанню, хоч воно й було сильним.

Не піддавався йому, бо то було давнє бажання — сховатися в печері. Це він уже знав. А те, чого ще не звідав, було володіння людським запахом, таким чудовим, як аромат дівчинки за муром. Т знаючи, що за нього зрештою доведеться сплатити страшенно дорого, тобто втратити його, — володіння і втрата приваблювали його все ж більше, ніж рішуча відмова від того й того. Бо відмовлявся він усе життя. Але ще ніколи не володів і не втрачав.

Сумніви поступово зникли, пройшла лихоманка. Він відчув, як тепла кров знову оживила його, поверталася й воля здійснити задумане. Та ще й сильніша, ніж досі, бо це стало не просто плодом його жаги, а й зваженого рішення. Поставлений перед вибором — знидіти чи йти на ризик, — він зважився діяти, хоча й добре знав, що ризик виявиться фатальним. Він знову ліг на нари, зарився в солому, накривсь ковдрою й відчув себе героєм.

Але Гренуй не був би Гренуєм, якби його довго задовольняли фатально-героїчні почуття. Для цього він володів занадто чіпкою волею самоствердження, надто хитрим єством і витонченим розумом. Отже — вирішив заволодіти ароматом дівчинки. І якщо за кілька тижнів знову його втратить і помре від цієї втрати, то така вже його доля. Хоча краще було б не помирати і володіти ароматом, чи принаймні якомога надалі відтягти цю втрату. Треба зробити його тривкішим, приборкати леткість, не знищуючи суті. Це була одвічна проблема парфюмерів.

Є аромати, що тримаються роками. Натерта мускусом шафа, просочений корицевою олією шматок шкіри, амброва бульба, скринька з кедрового дерева можуть зберігати запахи вічно. А інші — цитринова олія, бергамотин, нарцисовий та туберозовий екстракти, а також багато квіткових ароматів — видихаються на повітрі за кілька годин. Наражаючись постійно на цю фатальну обставину, парфюмер переплітає дуже легкі аромати тривкішими, а отже, накладає на них пута, приборкуючи їхнє прагнення волі. Все мистецтво полягає в тому, щоб накласти ці пута не надто міцно, аби у зв'язаного аромату лишалася ілюзія волі, але щоб він не міг утекти геть. Цей трюк удався Гренуєві одного разу просто чудово з туберозовою олією, ефемерний дух якої він поєднав із крихітною кількістю цибетину, ванілі, лабдануму та кипарису, чим саме і виявив її привабливість. А чому б не зробити так само й з ароматом дівчинки? Чому він повинен цей найкоштовніший і найтендітніший аромат використовувати і витрачати чистим? Як грубо! Надзвичайно нерозумно! Хіба ж не шліфують діаманти? Чи, може, на шиї носять обламки золота? Чи він, Гренуй, так само примітивний грабіжник запахів, як Дрюо та інші мацератори, дистилятори і чавильники квітів? Хіба ж він не найкращий у світі парфюмер?