Шукачі скарбів

— І це всіх вас стосується. Тут безпечніше, ніж там, у справжній Україні. Потрошку, поволі та й переберуться українці подалі від більшовиків сюди, в тайгу. Тут так само більшовики є, ми всі — більшовики. Он сільське начальство з партквитками, я комсомольським активістом був. Але партійний чи комсомольський квиток можна мати, «Інтернаціонал» співати, Сталіна на стінку чіпляти, та комуністом при цьому не бути і тримати в кишені здоровенну дулю для них усіх. У нас тут практично всі так роблять. Інакше поки що не виживеш. Ось вам щось на зразок моєї політичної програми: ми мусимо себе і свою, коли вже хочете, маленьку державу забезпечити золотим запасом. А він, повторюю, за три або чотири доби ходу звідси. Якщо в середньому прикинути, це буде десь дев’яносто годин. Коли почнемо сміятися?

— Не треба вже аж так блазнювати, Пашо, — після паузи промовив Сотник. — Ти справді дуже серйозні речі говориш, і особисто я так само хочу знайти золото, аби зробити багатими хоча б тих українців, котрі почнуть тікати сюди від голоду та МДБ. Можливо це чи ні — мова зараз не про це. Спробуємо знайти те золото. Раз ми всі тут, значить — усе вирішено. Тільки ось які відразу виникають проблеми: невже ми отак просто, на очах у органів радянської влади, міліції та державної безпеки зберемося й підемо в тайгу по скарби?

— Він правий, Павле, — включився в розмову Кохан. — Ти ж збираєшся брати провідника, а це означає — залучати сторонню людину. Ось тобі як мінімум одне джерело, звідки потече інформація.

— Про це я вже думав. Але давайте ще раз визначимося: наказувати я вам не маю права. Тут не фронт, а я вже не комроти. Тому чи всі приймають мою, гм, програму? Чи, може, в кого сумніви?

Замість відповіді всі четверо підняли вгору правиці.

— Здорово. Тоді до теорії більше не повертаємося. Є багато практичних питань. Зокрема — кандидатура провідника, і взагалі легалізація нашої експедиції. За цей час у нас дещо сталося. Десять днів тому двоє геодезистів зникли. Пішли в тайгу — і з кінцями. Потім мисливець один із Прониного хутора, Сава Малахов, так само зник. Це вже через чотири дні після геодезистів. Пішов у тайгу на промисел — і нема. Він дядько досвідчений, заблукати просто так не міг. А коли б і заблукав, то вибрався б. Йому тайга, наче рідна хата.

— То й що? Нехай їх лягаві шукають, вони за це пайку отримують.

— Правильно, Грицю, хай шукають. Вони й шукають. Тут нашому дільничному, старшині, днями прийшла вказівка посилити пильність. Геодезистів і Малахова чіпляють на Федька Рогожина. Хоча його після того разу ніхто тут в очі не бачив. І головне, мужики: ці троє зникли саме в тих краях, куди ми з вами зібралися. Тому, — Гармаш переможно розправив плечі та випнув груди, — ми з вами зголосимося бути добровільним загоном, який вирушає в тайгу на пошуки особливо небезпечного злочинця Федора Рогожина. Якого, до речі, підозрюють у вбивстві нашого Пилипка-дурника. Саме для цього, товариші бійці, ми й будемо шукати провідника.

— Але ж очі та рота ми йому не закриємо, коли замість Рогожина, існування якого, до речі, так і не доведено, ми знайдемо золото в урочищі, — зазначив Сотник.