Шукачі скарбів

І вже на порозі кабінету Гармаш раптом зупинився, розвернувся, видобув із кишені запальничку, покрутив у пальцях: «Бачив я, товаришу підполковник, як ви дивилися на неї. Раз така справа, раз ви вже нас розумієте — тримайте. Сувенір».

Він кинув, Соболь спритно зловив. Отямитися не встиг, як за Павлом уже зачинялися двері. Ще хвилин десять Соболь милувався несподіваним подарунком. Тоді заховав у кишеню штанів, зовсім не думаючи про те, що старший лейтенант фактично дав йому, начальнику карного розшуку, дрібного, але — хабара. За те, що він, Клим Соболь, ніби благословив колишніх розвідників зібратися в стійку озброєну групу й розпочати не передбачені законом дії по виявленню та знешкодженню…

Ну його все к херам! Гірше від цього не буде.

Два дні минуло відтоді — і знову Соболю сюрприз. Рано в суботу викликали його на службу. Черговий нічого толком не пояснив. Нібито якийсь чоловік добровільно прийшов зізнатися в убивстві. «Невже без начальника розшуку не можна розібратися, туди вашу мать! — Так, не можна. Чоловік каже — Федора Рогожина вбив…» Соболь навіть умитися забув — так із дому й вискочив.

Особа того, хто прийшов робити явку з повинною, була йому знайома. Прохор Доброхотов, злодій-рецидивіст, уже кілька років — один із підручних такого собі Савки Дьогтя. Цей самий Дьоготь тримався на короткій нозі зі Спиридоном Рогожиним, приймав у нього награбоване, давав наводки на заможних людей у Тюмені та околицях. Крові на ньому не було, після ліквідації банди Рогожина цей барига своє відсидів, два роки тому вийшов, і відтоді Дьогтя не видно. Соболь не тішив себе ілюзіями стосовно того, що Савка після другої ходки став чесною людиною. Поки що прямих доказів проти нього не було, але все це — справа часу.

Головне — його так само відпрацьовували, причому — в першу чергу. Як давній контакт Спиридона Рогожина. Тут Соболь вимагав особливо прискіпливої перевірки, та згодом мусив визнати: Дьоготь не янгол, але про Федора Рогожина навряд чи щось знає. Те ж саме, між іншим, він думав і про Прошу Доброхотова, відомого більше як Проня-Помийник. Він зазвичай підбирав рештки здобичі за солідними злодіями, задовольнявся малою часткою, мав досить приблизне уявлення про почуття власної гідності, але мри цьому лишався незамінним, коли треба було щось рознюхати, розвідати, перевірити чи переховати.

Як усі подібні типи, Проня-Помийник відзначався паскудним, злобним та мстивим характером. Побоюючись Савки Дьогтя й інших авторитетних людей, він виміщав лють на всіх, кого вважав слабшим за себе. Особливо часто діставалося від нього проституткам: Помийника не надто любили дівчата, тому він щоразу користувався послугами «марух», а під кінець нещадно бив їх. Платив при цьому все до копійки, тому повії вважали цього клієнта невід’ємним прикрим атрибутом, негативним боком їхньої професії. Точніше — їхнього способу життя.