Шукачі скарбів

— Так точно, Дмитре, немає. Не вказана, бо на той час не була аж такою відомою. Я встиг поспілкуватися з гідрографами, знайшов одного старенького, ще царя пам’ятає. Він мені очі розкрив на деякі моменти. Виявляється, тоді на карти наносилися лише значні ріки. Казна ніби збиралася профінансувати кілька масштабних дослідницьких експедицій, а тут — війна. Науку, самі розумієте, прищемили. Ага, значить, дідок цей мені багато всякого наговорив, з чого я одне точно розтуркав: подібні річки постійно утворюються за рахунок льодовикових вод. Ці, своєю чергою, поповнюють підземні джерела. І процес безперервний, людина в нього поки що не особливо втручається. До чого це я? Справа в тім, що сорок років тому річка справді була маленькою і вузенькою. Можна сказати, таким собі потічком без назви. За цей час вона, безперечно, наповнилася водою, набрала сили й розширилася. Стала однією з численних приток Іртиша. Лишилося дістатися до неї, пройти по течії, дослідити, назвати й офіційно нанести на карту. Країні Рад поки що не до того, вірно? Словом, така ось маленька лекція. Це я вам пояснив, чому на карті річки нема, а взагалі вона тече собі. І стає однією з перепон на нашому шляху.

— Таким чином, Павле, наше бойове завдання на диво просте, — підсумував Коломієць. — Пройти сотню кілометрів тайгою, форсувати болота, перепливти річку, про характер якої ніхто нічого не знає, і ми біля золота?

— Майже, — кивнув Гармаш. — Далі знову тайга, де ми мусимо знайти спуск у якесь урочище. Ось там, на його дні, тече та сама ріка, на берегах якої можна ставати табором і починати мити золото і збирати самородки в пелену.

— Чисто тобі сибірський Клондайк.

— Щось таке, — погодився з Бражником Павло. — На все про все — три або, як я вже казав, чотири доби. Насправді тайгою йти менше, кілометрів п’ятдесят-сімдесят. Це коли блукати, тоді бери всі двісті. Болотом недовго, зате марудно. І знову ж таки — якщо знати, кудою саме йти. Переправа максимум півдня займе, ну, а далі — фінішна пряма. Ні, я ці нотатки, — він показав на зшиток, — мало не щодня перечитував. Далі, коли маршрут на карту переносив, так само рахував. Тому за свої слова відповідаю: від скарбу нас відділяє три-чотири доби пішого переходу.

— За умови, якщо нас хтось поведе, — зауважив Бражник. — Я тобі, ротний, довіряю. Але навряд чи ти цю тайгу вздовж і поперек випрасував. Я до чого: провідника треба.

— Треба, — погодився Гармаш. — Бачте, як у нас розмова пішла. Вас і вмовляти не треба, відразу погодилися на таку авантюру.

— До цього, ротний, ми ще повернемося, — слова Сотника прозвучали настільки серйозно, що всі інші майже синхронно подивилися на нього.

— Чого ж повертатися — давай просто зараз. Вали правду-матку. Є сумніви чи застереження?