Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
З цією думкою чоловік із фальшивими документами на ім’я Антона Михайловича Мітіна заснув під стукіт вагонних коліс.
Бойові побратими
Усі четверо з’їхалися майже одночасно, з інтервалом буквально в один день.
Першими в Данилівці з’явилися Сотник із Коханом. Вони підтримували між собою стосунки більш тісні, ніж це здавалося Гармашу. Кость отримав листа від командира першим, раз — два — зібрався і, відбивши другові в Харків телеграму, за пару днів наздогнав її. Дмитра застав згорьованим, збентеженим і лютим одночасно — його Бригітта вже третій місяць сиділа в сумнозвісній міській тюрмі на Холодній Горі, звинувачена мало не в шпигунстві, хоча фашизм вважався переможеним, а сама жінка називала себе потерпілою від нацистів.
Донос написала Дмитрова сусідка: її чоловік, двоє синів, зять та племінник загинули ще взимку сорок першого. Через те вона зненавиділа німкеню, періодично кидала їм у каструлі сміття, а коли Кохан вирішив готувати не на кухні, а в кімнаті, прилаштувавши під це діло примус, сусідка та її донька-вдова кілька разів відкрито нападали на Бригітту й лупцювали її. Кохан міг воювати з німцями по обидва боки фронту, та бойові дії проти двох жінок починати не наважувався. Спробував домовитися мирно, потім намагався нацькувати на них дільничного. Але той лише розводив руками: сам, мовляв, усе розумієш. У мене теж німці за окупації дядька розстріляли…
У доносі сусідка повідомила, що німкеня Бригітта Зоммер, співмешканка громадянина Кохана, намагається створити в Харкові підпільну фашистську організацію, аби відродити нацизм і помститися радянським людям за перемогу над Німеччиною. Німкеня справді чимось муляла міському управлінню держбезпеки, тому її забрали б і за безглуздіший наклеп. Передачі не приймали, побачень не давали. Дмитро брязкав по кабінетах орденами й медалями, але йому дали зрозуміти — краще не лізти, бо й фронтові заслуги не допоможуть.
Тут приходить лист від Гармаша з Сибіру. За кілька днів Дмитро і Кость уже пили горілку, згадували недалеке минуле, оцінювали перспективи звільнення Бригітти, дійшли до висновку — глухо. Поки що їй не допоможеш. Та й самому Кохану краще зараз зникнути з Харкова — держбезпека таки добереться до нього. Не тепер, так за тиждень. Чи місяць. Навіть якщо старший сержант Кохан зовсім скурвиться й офіційно відмовиться від німкені. Колишні розвідники як ніхто знали, коли ризик виправдовує себе, а коли слід виявляти обережність, аби не занапаститися.
Сотник поняття не мав, як Кохан домовився в своєму університеті, але саме ця проблема вирішилася просто: Дмитро зібрав нехитрий скарб, і однополчани взяли курс на Тюмень. До Дмитрівки, згідно з інструкцією Гармаша, діставалися на попутках.
Вони приїхали під вечір, і вже наступного ранку їх, похмільних, будив Юрко Бражник. А під вечір, коли компанія, до якої приєднався дільничний Пархомчук, збиралася випити під свіжезварені пельмені й вареники, у двері постукав Гриша Коломієць.
Щойно він переступив поріг Гармашевої хати, його зустрів нестрункий хор:
Далі — знову обійми, радісні крики, знайомство тих, хто ще не був знайомий, і за годину до Гармашів підтягнулася мало не третина Данилівки. За столом сиділи в основному чоловіки, жінки й дівчата або зазирали у вікна, або мостилися попід стіною на довгій лаві. Людям кортіло побачити не лише бойових друзів Павла Гармаша. Відчувалося, що вони справді раді гостям із «великої» України, раді пісням, що їх урізнобій витягували молоді чоловічі голоси, і втішені тим, що можуть показати себе не зрусаченими в тайзі покручами, а мешканцями такої самої, тільки дуже маленької України…
Про справу, суть якої хоч коротко, але досить таки виразно написав у листі Гармаш, у цей час навіть не пробували говорити. Лише по обіді наступного після бурхливої зустрічі дня вся компанія подалася за село, на околицю, ближче до узлісся, де нарешті можна було спокійно обговорити те, заради чого ротний скликав їх усіх. Сонце ніби стояло високо, хмари його не закривали, але сибірська весна таки не надто зігрівала.
Знайшовши затишну галявинку, чоловіки сіли кружка. З них усіх лише Гармаш не мав цивільного одягу. Якби компанію хтось побачив збоку, то сприйняв би це зібрання як інструктаж, який бойовий офіцер дає цивільним ополченцям.