Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
Ішли вони такими зруйнованими місцями, що часто-густо цілісінькими днями душі живої не бачили. Містечка лежали в руїнах, села були спалені й безлюдні — жителів перебили або в ясир забрали. Тільки трупи попадалися дорогою, остови будинків, костьолів, церков, напівзгорілі сільські хати й собаки, що вили на згарищах. Хто не загинув від рук татар чи козаків, ховався в лісових хащах і вмирав від холоду й голоду, не сміючи виткнути й носа, не вірячи, що нещастя вже минуло. Коней своєї хоругви Володийовський мусив годувати корою дерев або навпіл згорілим збіжжям, добутим із старих спалених амбарів. Але йшли швидко, перебиваючись здебільшого тими запасами, які відбивали у розбійницьких зграй.
Стояв уже кінець листопада, але, оскільки торішня зима, на превеликий людський подив, усупереч заведеному у природі звичаю, була без снігу, морозів і льоду, нинішня обіцяла бути суворішою за інші. Земля замерзла, поля уже вкрилися снігом, а береги річок уранці бралися прозорою крижаною кіркою. Погода трималася суха, бліде сонячне проміння лише обідньої пори слабенько зігрівало світ, зате вранці й увечері у небі палали червоні зорі — несхибна ознака скорої і суворої зими.
Після війни і голоду насувався третій ворог біди людської — холод, але люди чекали його з нетерпінням: мороз був далеко надійнішим гальмом для війни, аніж будь-які перемови. Пан Володийовський, чоловік досвідчений, котрий знав Україну як свої п’ять пальців, був сповнений надії, що тепер пошуки князівни неодмінно увінчаються успіхом, бо найголовніша перешкода — війна — не скоро виникне знову.
— Не вірю я у щирість Хмельницького, — казав він, — не вірю, щоб цей хитрий лис із любові до його величності короля відступив в Україну! Він знає: якщо козаки не можуть окопатися, вони нічого не варті, бо у відкритому полі, хоч їх і буде уп’ятеро більше, проти наших хоругов вони не встоять. Зараз вони підуть по зимівниках, а стада пустять у сніги. Татарам теж треба ясир додому відправити. Якщо зима буде важка, матимемо спокій аж до майбутньої трави.
— Може, й довше, бо вони все-таки його величність короля шанують. Але нам так багато часу й не знадобиться. Дасть Бог, на масницю справимо панові Скшетуському весілля.
— Якби тільки нам із ним тепер не розминутися, а то знову гаянка вийде.
— При ньому три хоругви, це тобі не зернину в корці шукати. Може, ми його ще під Збаражем доженемо, якщо він довше з гайдамаками забариться.
— Догнати ми його не зможемо, але дорогою маємо щось дізнатися, — відповів Володийовський.
Та сподівання були марні. Селяни бачили тут і там озброєні хоругви, чули про їхні сутички з грабіжниками, але не могли сказати, чиї вони були: так самісінько, як і Скшетуського, це могли бути й хоругви Реговського, тому двоє друзів так нічого й не довідалися. Натомість до них докотилася інша звістка — про великі невдачі козаків у боях із литовськими військами.
Перші чутки про це Володийовський почув напередодні виїзду з Варшави, але тоді ще вони здавалися сумнівними, тепер же, поширившись по всій країні й обрісши подробицями, вони сприймалися як чистісінька правда. За поразки, що їх завдав Хмельницький коронним військам, відплатили литовські. Наклав головою Півмісяць — старий досвідчений отаман, і дикий Небаба, і обох їх вартий Кричевський, котрий ні старостою не став, ні воєводою, ні чинів не заслужив, ні відзнак, а як бунтівник на палі життя скінчив. Здавалося, що сама Немезіда зажадала помститися йому за німецьку кров, пролиту в Задніпров’ї, кров Фліка і Вернера, бо попався він у руки саме німецькому рейментові Радзивіллового війська і, зрешечений кулями й важко поранений, був відразу ж посаджений на палю, на якій, нещасний, корчився ще цілий день, аж поки похмура його душа дух спустила. Такий був кінець того, котрий за хоробрістю своєю і військовим генієм міг би стати другим Стефаном Хмелецьким, але, над усе прагнучи багатств і чинів, збочив на криву дорогу зради, фальшивих клятв і страшних вбивств, гідних самого Кривоноса.
З ним, із Півмісяцем і з Небабою близько двадцяти тисяч молодців наклали головою на бойовищі або втонули у болотах Прип’яті. Страх промчав вихором над бунтівною Україною, і всім здалося, що після тріумфальних успіхів, після звитяг під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями настав час поразок, подібних до розгромів на Солониці і під Кумейками, що поклали кінець попереднім бунтам. Сам Хмельницький, хоч і перебував у зеніті слави, хоч і був сильніший, ніж будь-коли, перелякався, дізнавшись про смерть свого «друга» Кричевського, і знову заходився випитувати у віщунок про майбутнє. Усяке обіцяли гетьманові ворожбитки — і нові великі війни, і звитяги, і поразки — однак жодна не могла сказати, що станеться із ним самим.