Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
Дефромон виголосив третю промову, в якій з презирством викрив брехливість тверджень Білого дому, промову, яка за своєю різкістю перевершила дві попередні. Але цього разу Дефромон не обмежився самим тільки виступом. Він відкликав свого посла з Вашингтона й повідомив американського посла в Парижі, що його присутність у дій столиці більше небажана, скасував візи американцям, які перебували у Франції, позакривав американські центри на французькій території і націоналізував великі французькі акціонерні компанії, капітал яких. контролювали США. Коли зважити на те, як швидко було вжито двох останніх заходів, то не важко здогадатися, що Дефромон виношував їх давно: по-перше, з міркувань економічної незалежності Франції, по-друге, тому, що наші культурні центри, слід визнати, без будь-якої стриманості поширювали ідеологію Дебори Грімм. А ми знаємо з повідомлення Агнеси, що філософія Дебори Грімм «викликала огиду» в того літнього чоловіка.
Потім одна з наших розвідниць в Оттаві роздобула фотокопії листів, що ними обмінювалися Дефромон та прем’єр-міністр Канади. Ці листи нас приголомшили.
Канадського прем’єр-міністра (за походженням вона канадська француженка) звали Колетта Лаграфей. У своєму першому листі Дефромон признався їй, що колись був знайомий з молодою француженкою з таким самим ім’ям і прізвищем, але доля розлучила їх, і він марно її розшукував, одначе зберіг найприємніші спогади про неї, і саме прізвище канадського прем’єр-міністра вельми любе йому, не кажучи вже про давні історичні зв’язки між Францією та провінцією Квебек, звідки була родом Колетта Лаграфей. Похвала від такого знаменитого й шанованого державного діяча дуже зворушила прем’єр-міністра, і, незважаючи на величезну різницю у віці, а може, саме завдяки їй, між ними зав’язалося щире листування, в якому Дефромон непомітно переходив від натяків до похвали, від похвали до порад, від порад до повчань.
Це палке листування дало свої плоди: коли сталося бомбардування французького посольства в Гавані, Лаграфей без вагань стала на бік тих, хто протестував проти цього, підтримала Дефромона в його подальшій сварці з Бедфорд і почала відмовлятися видавати Сполученим Штатам американських «кавалерів без дам», які дедалі частіше втікали на її територію. Я дізнався від Аніти, що, всупереч тенденційному твердженню Дебори Грімм, далеко не всі «кавалери без дам» були розбещеними чоловіками, вони просто втікали на ферми, щоб урятуватися від пошесті в містах.
— Одне слово, — підбиває підсумок Аніта, — склалося жахливе міжнародне становище. Ми втратили в Латинській Америці та Азії свої військові бази, сировину, ринки, а також уряди, яких підтримували. Китай відвоював собі Тайвань, Японія зблизилася з Китаєм, а цей залагодив свої спірні питання з СРСР. Що ж до Західної Європи, то її країни під впливом Дефромона відмежувалися від нас і зміцнюють зв’язки між собою. Навіть гірше: Канада, як ніколи наїжачившись на наших кордонах і спираючись на свою незалежність, відверто виявляє до нас лиху волю. Ось за якого становища починається моє посольство в Парижі. Нарешті Бедфорд послухалась мене, змінила свою політику і, згодившись з моєю думкою, що Дефромон — один із ключів від нинішнього міжнародного становища, доручила мені укласти з ним мир…
Нараз Аніта, не доказавши до кінця фразу, заплющує очі й засинає. Я ставлю їй запитання, але вона не відповідає. Здається, їй і світло не заважає спати, її обличчя під лампою розслабилось, а дихання заспокоїлося. Ось ті останні слова й останній образ Аніти, що збережуться в моїй пам’яті. Вона попередила мене, що поїде звідси завтра о шостій ранку, навіть не снідатиме, і ми не встигнемо вже перемовитися з нею й кількома словами.
Я переймаюся змішаним почуттям. Передусім — відчуваю величезну полегкість. Тепер я розумію, чому в наших газетах зникли зарубіжні новини. Істерія, яку ми всі разом переживаємо тут, — явище місцеве, своєрідне полювання на відьом, поширене лише на одну стать, щё один вияв загального манихейства. Всю свою історію ми намагалися втілювати принцип зла, потім робили з нього козла відпущення й засуджували його. Нині, коли царює Бедфорд та її кліка, чортом є чоловік. Але це божевілля не проникло за межі наших кордонів. Бедфорд виявилася нездатною поширити його в світі.
Водночас я знову болісно розмірковую про свою долю. Я волів би, щоб Аніта покинула мене інакше, не спираючись на ці високі політичні махінації, до яких вона причетна. Мені хотілося б розпрощатися з нею простіше, почути від неї якісь вагоміші слова. Може, я не чоловік їй у буквальному розумінні, але ж я був її другом. Шість років тісних взаємин мали б скінчитись більш по-людському.