Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
Одначе в епізоді, сценарій якого ми з Анітою заздалегідь продумали, мене вражає одна двозначність. Іноді Аніта здається мені щирішою, ніж була перед цим, коли нас не підслуховували. А особливо коли вона каже:
— Ральфе, я не стану тобі нагадувати, хто я така. Передусім я — career woman[26]. У моєму розумінні це означає: я повинна жити без домашнього вогнища, без чоловіка, без дітей.
— Як це без чоловіка? — питаю я, вступаючи в гру.
— А так, — каже вона з колючими нотками в голосі, які не здаються мені вдаваними. — Без чоловіка в класичному розумінні. Ральфе, невже ти забув про нашу домовленість? Практично ми за спільною згодою вже давно розірвали наш шлюб, зберігши подружні зв’язки тільки про людське око.
Часом у мене складається враження, що Аніта говорить про свою майбутню посаду з більшим запалом, ніж цього вимагає сценарій.
— Ральфе, я досягла верхів влади. Хоч це й забирає багато сили, але надто велика спокуса бути серед трьох-чотирьох осіб, яким довіряє президент. Я вчилася, Ральфе. Багато вчилася. І кажу без зайвих гордощів: я заслуговую на посаду, яку мені довіряють…
Я вже й сам не усвідомлюю, що відповідаю, — мабуть, щось на зразок: «Ти жертвуєш чоловіком задля кар’єри». А вона: «До речі, зваж, йолопе: скільки чоловіків жертвували своїми дружинами задля кар’єри, не тільки покидаючи, а й, по суті, викреслюючи їх зі свого життя?» Однак, граючи сяк-так свою роль у цьому «псевдоосвідченні», я дивлюсь на Аніту й думаю: «Тут слід мати на увазі не лише диктатуру й шантаж Бедфорд і не лише бажання Аніти вбезпечити мене, а й кинути на шальку терезів ту деталь, яка перетягує шальку зі мною, — нехтування будь-чиїм життям».
Нарешті настає час припинити розігрувати нашу комедію і опустити завісу. Як ми й домовились, я пропоную Аніті розлучитися. Вона відмовляється. На її думку, «тепер це так само немодно, як і одруження». Ми домовляємось, що залишимося друзями. Але статеві зв’язки остаточно розриваємо. Аніта більше не приїздитиме до мене в Блувілл. Ми тільки листуватимемося.
Відтак я вимикаю підслуховувальний пристрій, знову лягаю в ліжко, і Аніта, гаряча й тріпотлива, відразу кидається мені в обійми. Певно, тепер вона прагне реваншу. А мені нічого не хочеться. Я почуваю себе скривдженим через свою залежність і брехню, вдаватися до якої обох нас примушують. Та попри все це я реагую саме так, як того й хоче Аніта: складається враження, що моє тіло приймає ухвали самохіть.
Однак, погамувавши збудження, я анітрохи не заспокоююсь. Я лежу горілиць у темряві з розплющеними очима й відчуваю до Аніти подвійну ненависть: за те, що вона спершу відмовила мені в любощах, і за те, що потім усе ж таки віддалася. На мою думку, нашому сумному прощанню ці любощі не потрібні.
Коли до людини підкрадеться сумнів, він геть усе в ній роз’їдає. Тепер я запитую себе: чи не з делікатності Аніті закортіло сказати мені про наше розлучення особисто? Живим голосом чи живим тілом?.. Усе відбувається так, ніби здійснити цю останню подорож їй нізащо в світі не хотілося. Дивує мене й те, що Аніта володіє своїм тілом: то вона мов крижана брила, то — мов розжарена піч. Але ніколи не втрачає контролю над собою і над ситуацією.
А втім, напруженість і нервозність у наших взаєминах уже спали. Тепер біля мене лежить зовсім інша жінка: зі спокійним духом у вдоволеному тілі. І вдоволеному за моєю співучастю. Черпаймо до дна втіхи земного існування, навіть якщо співучасниця цих утіх на світанку піде з вашого життя.
Мабуть, я на кілька хвилин задрімав. Бо коли прокинувся, то побачив, що я в ліжку сам. Почувши шум на кухні, я встаю й знаходжу там Аніту. Вона сидить у самісінькій піжамній куртці за білим столиком і жадібно їсть тунець із великої бляшанки, яку знайшла в моєму холодильнику.
— Сідай, Ральфе, — запрошує мене Аніта до мого власного столу. — Я дозволила собі відкрити цю бляшанку. Хочеш? — додає вона мовби знехотя.
— Ні, я не голодний.
— А я голодна, — каже вона. — І дуже рада, що не доведеться ділитися з тобою. Звідки в тебе цей тунець?
— З їдальні. Я підозрюю, що вони хочуть помалу привчити нас платити за харчування, бо щодня вираховують за нього з нашого місячного заробітку чималі гроші.
Але те, що діється в Блувіллі, Аніту не обходить. Її цікавить тільки те, що чекає на неї в Парижі. Щоб пояснити мені, яку важливу роль вона збирається там відігравати, Аніта з повним ротом заходжується розповідати про сучасне міжнародне становище.
Її розповідь викликає в мене величезну цікавість. У газетах, які ми одержуємо в Блувіллі, нема нічого, анічогісінько про те, що відбувається за межами країни. Можна подумати, що завідувачі зарубіжних відділів найбільших газет разом зі своїми спеціальними кореспондентами вимерли, а найбільші інформаційні агентства позникали. Повне затемнення.
26
Жінка, що має певний фах (англ.).