Чоловіки під охороною

Нарешті настає час припинити розігрувати нашу комедію і опустити завісу. Як ми й домовились, я пропоную Аніті розлучитися. Вона відмовляється. На її думку, «тепер це так само немодно, як і одруження». Ми домовляємось, що залишимося друзями. Але статеві зв’язки остаточно розриваємо. Аніта більше не приїздитиме до мене в Блувілл. Ми тільки листуватимемося.

Відтак я вимикаю підслуховувальний пристрій, знову лягаю в ліжко, і Аніта, гаряча й тріпотлива, відразу кидається мені в обійми. Певно, тепер вона прагне реваншу. А мені нічого не хочеться. Я почуваю себе скривдженим через свою залежність і брехню, вдаватися до якої обох нас примушують. Та попри все це я реагую саме так, як того й хоче Аніта: складається враження, що моє тіло приймає ухвали самохіть.

Однак, погамувавши збудження, я анітрохи не заспокоююсь. Я лежу горілиць у темряві з розплющеними очима й відчуваю до Аніти подвійну ненависть: за те, що вона спершу відмовила мені в любощах, і за те, що потім усе ж таки віддалася. На мою думку, нашому сумному прощанню ці любощі не потрібні.

Коли до людини підкрадеться сумнів, він геть усе в ній роз’їдає. Тепер я запитую себе: чи не з делікатності Аніті закортіло сказати мені про наше розлучення особисто? Живим голосом чи живим тілом?.. Усе відбувається так, ніби здійснити цю останню подорож їй нізащо в світі не хотілося. Дивує мене й те, що Аніта володіє своїм тілом: то вона мов крижана брила, то — мов розжарена піч. Але ніколи не втрачає контролю над собою і над ситуацією.

А втім, напруженість і нервозність у наших взаєминах уже спали. Тепер біля мене лежить зовсім інша жінка: зі спокійним духом у вдоволеному тілі. І вдоволеному за моєю співучастю. Черпаймо до дна втіхи земного існування, навіть якщо співучасниця цих утіх на світанку піде з вашого життя.

Мабуть, я на кілька хвилин задрімав. Бо коли прокинувся, то побачив, що я в ліжку сам. Почувши шум на кухні, я встаю й знаходжу там Аніту. Вона сидить у самісінькій піжамній куртці за білим столиком і жадібно їсть тунець із великої бляшанки, яку знайшла в моєму холодильнику.

— Сідай, Ральфе, — запрошує мене Аніта до мого власного столу. — Я дозволила собі відкрити цю бляшанку. Хочеш? — додає вона мовби знехотя.

— Ні, я не голодний.

— А я голодна, — каже вона. — І дуже рада, що не доведеться ділитися з тобою. Звідки в тебе цей тунець?

— З їдальні. Я підозрюю, що вони хочуть помалу привчити нас платити за харчування, бо щодня вираховують за нього з нашого місячного заробітку чималі гроші.

Але те, що діється в Блувіллі, Аніту не обходить. Її цікавить тільки те, що чекає на неї в Парижі. Щоб пояснити мені, яку важливу роль вона збирається там відігравати, Аніта з повним ротом заходжується розповідати про сучасне міжнародне становище.

Її розповідь викликає в мене величезну цікавість. У газетах, які ми одержуємо в Блувіллі, нема нічого, анічогісінько про те, що відбувається за межами країни. Можна подумати, що завідувачі зарубіжних відділів найбільших газет разом зі своїми спеціальними кореспондентами вимерли, а найбільші інформаційні агентства позникали. Повне затемнення.