Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
— Марно я доводила, — сказала мені Аніта, — що ця спроба безглузда. Зрештою, Гуантанамо належить Кубі, і ми й пальцем не поворухнули, коли китайські війська зайняли Тайвань. Нас іще звинуватять у тому, що ми обережно поводимося з великими країнами й нападаємо на малі. Але Бедфорд, яка чула голос Кастро й крики кубинців, охопила така античоловіча істерія, що я вже не могла вплинути на неї. Вона знехтувала мої поради й усі ті можливі наслідки, які я, на жаль, передбачила. Американська авіація втратила половину пілотів, Гавана стала містом-жертвою, Фідель Кастро — героєм, а весь світ висловив протест, крім Англії, яка дуже боялася, щоб Іспанія не скористалася із прецеденту з Гуантанамо й не відібрала Гібралтар.
(До речі, згодом Іспанія так і зробила, не зустрівши ніякого опору.)
Найрішучіше проти бомбардування Гавани виступив Дефромон. Хоч він і махровий антикомуніст, але до Кастро відчував певну симпатію: під марксистською оболонкою Дефромон розгледів у ньому брата-латинянина, що зазнає утисків від англосаксів, так само, як Жанна дАрк зазнавала утисків від англійців, а де Голль — від американців. Навіть більше, Дефромон зберіг певну свіжість почуттів, він любив виступати й мав до цього здібності. На відміну від американських президентів, я. сим пише промови «мозковий трест», французькі президенти — це традиційно висококультурні й велемовні начитанці. Дефромон сам писав свої промови, визубрював їх напам’ять і виголошував з дивовижною величчю, розсипаючи довкола блискавки, як Мойсей на Синаї. З віком він анітрохи не став м’якшим і виголосив промову, сповнену нищівної критики на адресу Бедфорд; цю промову повністю надрукували газети всього світу, навіть ті, які взагалі шкодували, що її виголошено. Як відомо, коли американського президента хтось образить на міжнародній арені, то його найближчі союзники нишком найбільше з цього радіють.
Зрештою, промова — це тільки промова, і справа не зайшла б далі обміну прикрими нотами між дипломатами, якби хтось у Пентагоні не виявив дивної ініціативи. Пентагонівські генерали — і про це треба сказати на їхнє виправдання — з самого початку пошесті жили в розпачі й самоомані. Вони мали найдосконалішу в світі зброю, але бачили, що невдовзі її не буде кому застосувати. Особовий склад трьох родів військ танув із дня на день, навіть самі генерали вимирали вдвічі швидше, ніж цивільні: може, припускала Аніта, тому, що в житті вони не такі заклопотані і в них збереглося досить активне сім’яутворення.
В усякому разі, безперечно одне: без згоди й відома президента, секретаря міністерства оборони й начальників трьох пентагонівських штабів один генерал авіації організував невеликий наліт трьома літаками на Гавану, і під час нього французьке посольство було зруйновано лазерною бомбою, а посол загинув.
Дефромон метав із Франції громи й блискавки. Він виголосив ще одну гостру промову, спрямовану проти США, в якій говорив про «варварський замах», «воєнний злочин», «навмисне вбивство». Одначе Дефромон не став — може, через те, що був добре поінформований, — погрожувати у відповідь бомбардуванням, а дуже спритно обмежився лише вимогою до Бедфорд вибачитись, відшкодувати збитки й покарати винних.
— На мою думку, — сказала Аніта, — слід було задовольнити вимоги того жахливого дідугана. Зрештою, безпосередні виконавці нальоту загинули в своїх літаках — їх збила кубинська протиповітряна оборона, а щодо винуватців, то вони теж не забаряться вирушити в потойбічне царство, бо Пентагон з дня на день вимирає.
І знову Бедфорд не послухалася моїх порад. Вона побоювалася, що виставить себе на посміховисько, коли дасть зрозуміти, що хтось із її військових чинів знехтував нею як жінкою й через її голову розв’язав свою особисту війну з Францією. Марно я їй натякала, що жоден американський президент, починаючи від Трумена, не досяг успіху, слухаючись своїх генералів, і що в усіх міністерських канцеляріях світу добре знають про цю слабинку нашої виконавчої влади. Бедфорд воліла покрити Пентагон і погрузла в дитячій брехні: мовляв, друге бомбардування здійснено як «оборонний захід», щоб запобігти нальоту авіації Кастро на Майамі. До речі, цілком імовірно, що французьке посольство було зруйноване ракетою «Сем», яка просто не влучила в ціль. І аж потім Бедфорд висловила крізь зуби своє «співчуття».