Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
— Авжеж, пригадую! Муч тоді повелася чудово!
— Муч повелася чудово, але потрапила в пастку. Фальшивий гріх Рут Джеттісон відгонив провокацією. Вона мала на меті спонукати блувіллських опозиціонерів викрити себе.
Від подиву я аж роззявляю рота й почуваю себе ніяково. Чи досі я справді щось розумів у Блувіллі? Здається, я тільки припускався помилок: у своїх міркуваннях, у розумінні подій, у поведінці. Взяти хоча б мій намір піти у відставку, яким я так пишався! Адже я вважав його страшенно сміливим!
— А що поганого в тому, що я дав Федеральному сім’яному банку негативну відповідь?
Пірс усміхається.
— Нічого поганого в цьому немає. Але діяли ви необережно.
— Якщо я правильно вас розумію, то необережність — риса моєї вдачі? — трохи ніяково питаю я.
— Не зовсім так. Ви людина досить вдумлива.
Спасибі й на цьому. Бодай трохи олії після оцту.
— Але?..
— Ви надто безпосередній.
— Це вада?
— Тут це вада.
— І моя негативна відповідь — помилка?
— Загалом не помилка, Ральфе. Але тактична помилка. Не забувайте, що боротися — це розкривати себе. Не слід боротися за щось другорядне, особливо коли не маєш шансів перемогти в цій боротьбі.
Оскільки мене назвали «досить вдумливою людиною», то я замислююсь. І незаперечне твердження Джоан засліплює мене. Так, вона має рацію. Власне, я ніколи не вірив, що Малберрі мої заперечення сподобаються. Можу заприсягтися, що й Стайн не повірив у це. Обидва ми нагадували дітей. Ми вчинили почесну бійку. І цілком марно! Безглуздо!
Я мовчки дивлюсь на Джоан.
— Отже, з нас трьох тільки Джесперсен виявився реалістом?
Пірс насуплює брови, стискає губи й зціплює кулаки.
— О, той Джесперсен!
Вона більш нічого не каже, але цим сказала все. Це її нове застереження знов ошелешує мене. Джоан підводиться.
— Даруйте, Ральфе. Час мене квапить.
— Але ж ви збиралися попросити в мене про дві речі, а попросили тільки про одну.
Пірс мовчки всміхається, а я думаю: «Неймовірно, але тепер я прошу в неї вказівок! Чи я випадково вже не входжу до оцього «ми»?»
— Коли ви, Ральфе, надумаєте довгенько порозмовляти зі мною, не приходьте сюди. Перекажіть усе через їжака.
Я не вірю власним вухам і питаю:
— Через Лію Берідж?
— Тримайте це її прізвисько в таємниці, бо його знаємо тільки ми троє.
— Ну що ви, Джоан, я не зможу цього зробити через підслуховувальний пристрій у моєму кабінеті.
Пірс усміхається.
— Дозвольте вам сказати, що проблеми з пристроєм у вашому кабінеті ніколи не існувало.
У п’ятницю о восьмій ранку я знаходжу відповідь від доктора Малберрі. Вона така, якої я й сподівався. Проте є в ній одне дивне уточнення, яке вкрай мене приголомшило б, якби навіть тут, у Блувіллі, я не зумів зберегти рештки почуття гумору.
«Шановний докторе Мартінеллі! Я можу легко розвіяти сумніви, на які Ви посилаєтесь: ми відрядимо до Блувілла лише дві особи — шофера й лаборантку. Ви матимете справу тільки з останньою. Тож не буде ні мастурбації, ні гомосексуалізму.
Сподіваюся, Ви більше не заперечуватимете, що кожен громадянин повинен розглядати це як свій патріотичний обов’язок.
Чекаю від Вас відповіді, яка підтвердить Вашу згоду.
Щиро Ваш…»
Мабуть, краще було б засміятися, ніж почувати себе ображеним. До того ж, що думати про «лаборантку», яка матиме зі мною такі короткі інтимні стосунки? А може, йдеться про якусь медсестру? Чи вона пройшла відповідну підготовку? Цікаво, вона згодилася виконувати це спеціальне завдання добровільно? Чи, навпаки, її теж примусили до цього в ім’я «патріотичного обов’язку»?
Я викликаю до свого кабінету Лію Берідж, знаючи наперед, що вона мені порадить. Але сподіваюся скористатись із цієї розмови й поставити Дії кілька запитань.
Берідж одразу ж відповідає на мій виклик по селектору, хоч на ієрархічній драбині стоїть вище за мене — з погляду жіночого статуту нової ери і з погляду нових взаємин у середовищі отого «ми».
Звісно, тепер Берідж не заноситься, як було раніше. Вона заходить, низенька й кругла, нечутно причиняє за собою двері й, чекаючи моїх «вказівок», скромно стоїть переді мною з текою під пахвою, що її прихопила з собою як привід.
Я простягаю Берідж листа від Малберрі, і коли вона читає його, на очі їй спадає пасмо волосся, до якого мені дуже хотілося б доторкнутись. Тепер я дивлюся на Дію інакше. Мені впадають у вічі її сережки у вигляді булави, яких я досі не помічав. Хоч у Берідж таке саме пишне волосся кольору червоного дерева, як в Дніти, вона не схожа на мою колишню дружину. Очі в неї не зелені, а голубі. Ніс не гострий, а кирпатий. Підборіддя кругле й вольове. Боюся, що досі я приділяв забагато уваги вроді її обличчя й не помічав його виразу. Сьогодні вперше в світлі отого «ми» я силкуюсь «побачити» Берідж, не надаючи ваги її фізичній привабливості. І мене вражає в обличчі Берідж не тільки його натхненність. Чоло, вилиці, лінія нижньої щелепи, очі, складки вуст, таких повних і звабливих, — все відсвічує незаперечною енергією. Гаразд. Мені слід перебороти в собі пережитки нашої культури й віднині змиритися з ідеєю жіночого панування та ідеєю сили.