Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
— Ви вже знаєте? — тільки й сказала вона і сіла у шезлонг.
Чи вона чула слова своєї матері, нескінченну обвинувальну промову, виголошувану, мабуть, відтоді, як утік Філі?
— Подумати лишень!
Кожну фразу Женев'єва починала з вигуку «Подумати лишень!», дивного в устах жінки, котра не звикла думати. Подумати лишень! Віддано йому таку дівчину, хоча він уже встиг у двадцять років прогайнувати чималу маєтність, одібрану у спадщину дуже рано (він був сирота, не мав близької рідні, і довелося звільнити його з-під опіки). Родина закривала очі на всі його брудні походеньки… І ось як він за все віддячив!
У мені накипало роздратування, і я не міг його стримати. Задавнена злість прокинулася знов. Та хіба сама Женев'єва, Альфред і всі їхні друзі не манили Філі всякими обіцянками, не спокушали його?
— І найцікавіше, — бурчав я, — що ти й сама віриш у свої байки. Одначе ти знаєш, як ви бігали за цим хлопцем…
— Чи не збираєшся ти його захищати, тату?
Я відповів, що й не думаю захищати його, а лише хочу сказати, що ми були до Філі несправедливі: він не такий уже ниций, як нам здавалося. Певно, йому надто нецеремонно показали, що за таке багатство він повинен терпіти всі образи, бути з вами нижче трави, бо нікуди йому тепер не втекти. Але люди не такі вже підлі, як нам здається.
— Подумати лишень! Ти захищаєш мерзотника, що кинув молоду дружину й малу доньку?..
— Женев'єво! — роздратовано гукнув я. — Ти не розумієш мене, але зроби над собою зусилля, спробуй зрозуміти. Звісно, недобре, негоже, коли хто кидає свою дружину й дочку. Але вчинити таке можна і з недостойних мотивів, і з високої причини.
— Он воно що! — затято вигукнула Жепев'єва. — По-твоєму, це благородно — кинути молоденьку жінку і маленьку доньку!
Вона не могла вибратися з зачарованого кола своїх міркувань, вона нічогісінько не второпала.
— Ні, ти надто нерозумна… А може, просто прикидаєшся, зумисне не хочеш розуміти… Але я ось що скажу: Філі здається мені не такою вже поганню, відтоді як…
Женев'єва урвала мене і почала кричати, щоб я хоч почекав, поки Жаніна піде з кімнати, їй же образливо, коли я бороню її чоловіка. Але Жаніна, яка досі й словом не прохопилася, несподівано заговорила:
— Мамо, чого критися? Ми всі топтали під ноги Філі. Згадай: тільки-но поділивши спадщину, ми почали варити з нього воду. Авжеж, я захотіла водити його на повідку, як того песика. Мені вже не так було кривдно, як колись, що він не любить мене. Я ж ним володіла, він належав мені, став моєю власністю: гроші-бо залишилися у мене в руках, тож хай послужить мені, поскаче. Це твої власні слова, мамо. Пригадуєш, як ти мені сказала: «Хай тепер послужить тобі, поскаче». Ми думали, що гроші для нього над усе. Може, і він сам так думав, а все ж сором і гнів узяли гору. Адже він не любить тієї жінки, яка забрала його в мене, він сам мені признався, коли йшов. Він кинув мені в обличчя стільки гірких жорстоких істин, що можна цьому повірити. Він її не любить, але вона не зневажала його, не збиралася принижувати. Вона віддалася йому, а не купила його. А я купила його, як уподобану дрібничку.
Вона кілька разів повторила ці слова, ніби шмагала себе. Мати знизувала плечима, але раділа, що та нарешті заплакала:
— Тепер їй полегшає…— І додала: — Не бійся, серце, він повернеться, голод і вовка з лісу жене. Коли переказиться та поживе, лиха прикупивши…
Певен, що Жаніні бридко було слухати таке. Я підвівся і взяв капелюха, бо не мав ніякої охоти гаяти вечір зі своєю дочкою. Я запевнив її, що найняв авто і вернуся ним до Калеза. І тут Жаніна сказала:
— Забери мене з собою, дідусю.
Мати обурилася: чи вона з глузду з'їхала? Їй треба бути тут, може, вона буде потрібна юристам. А крім того, в Калезі її «нудьга заїсть».
Женев'єва рушила за мною слідом і, зупинившись на площадці, закидала мене гострими докорами, мовляв, я потураю Жаніниній пристрасті.
— Було б великим щастям, якби їй вдалося вирвати його з серця. Знайти якийсь привід розлучитися не так уже й важко, а з таким багатством Жаніна одружиться вдруге і напевне щасливо. Та передусім треба, щоб вона розлюбила цього шалапута. І ось ти, зневажаючи Філі, раптом берешся вихваляти його, та ще перед нею… Е, ні, не поїде вона з тобою до Калеза, уявляю, з яким настроєм вона звідти повернеться. Тут ми її якось розважимо, вона забуде…
«Як тільки не вмре з горя, — думав я, — або не стане животіти, нидіти; туга її в'ялитиме, невідчепна туга, яка не мине і з часом. А може, Жаніна з тієї породи, яка мені, старому адвокатові, добре відома: в цих нещасниць надія стає хворобою, незціленною недугою, вони й через двадцять років усе виглядають і дивляться на двері очима вірного собаки».