Гадючник. Дорога в нікуди

— Діти мої, чому ви не приїхали? — жалісно стогнав я.

Якби слуги почули, то, певно, подумали б: то хтось чужий сидить у вітальні,— не впізнали б мого голосу, не повірили б, що так говорить той негідник, який, вони думали, прикинувся, ніби нічого не знає про смерть їхньої дочки.

Дружина, діти, хазяї й слуги — усі, здавалося, вчинили змову проти моєї душі і диктували мені огидну роль. Я так і закляк у цій лютій поставі, яку змусили мене прибрати. Моя подоба відповідала образу, створеному їхньою ненавистю до мене. Яке це шаленство — сподіватися, що в шістдесят вісім років я піду проти течії і змушу їх побачити в мені іншу людину! Але ж я інший і завжди був інший! Ми бачимо лише те, що звикли бачити. Отак і вас я не бачу по-справжньому, бідолашні мої дітки. Якби ж я був молодший, а то вже різко визначився мій душевний склад, міцно вкорінилися звички. А втім, і замолоду я навряд чи зумів би розбити ці лихі чари. На те потрібна сила. Чиясь допомога потрібна. Потрібен хтось, хто ручився б перед людьми, що я переміг самого себе, той, кому кревні повірили б і побачили б мене іншим; потрібен якийсь надійний свідок, який сказав би правду про мене, зняв би з моїх плечей мерзенну ношу і перебрав би її на себе…

Навіть найкращі серед людей нездатні самі, без чиєїсь допомоги, навчитися любити. Щоб не боятися дивацтв, вад, а найбільше людської глупоти, треба пізнати вже забуту людьми таємницю любові. І поки не буде знову відкрито цієї таємниці, марно й намагатися змінити умови життя: колись я вірив, що лише з егоїзму цурався всіх господарчих та суспільних питань; я таки був справжнім іродом, замкнутим у своїй самотності й байдужості до всіх; але в мені жило таємне почуття, невиразна певність того, що ніякими переворотами не оповити лице світу, треба дістатися до самої його серцевини. Я шукаю того, хто міг би здобути таку перемогу, треба, щоб він сам був серцем усіх сердець, вогненним осереддям усієї людської любові. Бажання моє, мабуть, було вже молитвою. Ще трохи — і я став би навколішки, і, спершись на крісло, склав би руки, — так уклякала в літні вечори Іза, а троє малих пригорталися до її сукні. Вертаючись з тераси, я бачив їх крізь освітлене вікно; притишуючи кроки, невидимий у темному садку, я дивився на цю молитовну групку: «Простершись перед тобою, господи, — проказувала молитву Іза, — хвалю тебе, що ти дав мені серцем пізнати тебе й полюбити…»