Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
— Ви не можете собі уявити, що це за людина… Нічогісінько ви про нього не знаєте…
А далі починається то обвинувальна промова, то дифірамби; і лише з тону я можу вгадати, чи буде вона вихваляти чоловіка, чи обкидати болотом. Але чи підносить вона його, чи ганьбить, усе, що вона виповідає, здається мені незначним. Жаніна позбавлена уяви, але любов дала їй дивовижний хист усе перетворювати, прибільшувати. Я ж бо знаю твого Філі, він ніщо, і тільки швидкоплинна молодість на мить обсипала його своїм промінням. Цій розбещеній дитині, привченій жити на всьому готовому, ти приписуєш то делікатні почуття, то лиходійство, свідому підступність, а насправді ж у нього й думок нема, самі рефлекси.
Ви ніяк не могли збагнути, що йому хотілося почувати себе дужчим за вас. Він не бажав танцювати під вашу дудку. А ви вимагали, щоб він служив і стрибав, як той песик. От він і дременув туди, де можна їсти не з рук, а підбирати шматки, кинуті просто на землю.
Бідолашна і уявлення не мала, що за людина її Філі. Та й як їй роздивитися, коли вона тільки тужить за ним, за його нечастими пестощами, ревнує і тремтить, як би він не покинув її назавжди. Позбувшись очей, нюху, щупальців, вона безтямно женеться за здобиччю, сама не відаючи, хто ж він, той, кого вона хоче наздогнати… Кажуть, батьківська любов сліпа. Жаніна мені онука, але навіть якби вона була й дочка, я все одно бачив би її такою, як вона є. Нема в ній ніякого чару, риси обличчя правильні, але постать незграбна, важка, голос якийсь дурнуватий, на такій ніхто й оком не зачепиться, не задумається про неї. А все-таки в ці вечори вона здавалася вродливою — тією особливою вродою, що її надає жінкам розпач. Може, й трапився б чоловік, якого привабила б ця пожежа. Але нещасниця палає на кострищі в пітьмі, на безлюдді, і лише старий дід свідок цієї муки.
Мені шкода її, і в ці довгі вечори я сиджу і слухаю, як вона побивається за тим Філі, хоча цей хлопець подібний до мільйонів інших хлопців, як звичайнісінький білий метелик схожий на усіх інших білих метеликів; і я все дивуюся з того навіженства, яке тільки він один зумів збудити в цієї жінки, та так, щоб світ їй зав'язати, видимий і невидимий; для Жаніни тільки й світла було у вікні, що чоловік, молодий самець, уже трохи підтоптаний, який цінує над усі втіхи чарку і вважає кохання за працю, за обов'язок, за мороку… Яке убозтво!
Жаніна майже не помічає своєї дочки, яка смерком прокрадається до нас у вітальню. Мати, не дивлячись, цілує її в кучерики. Звичайно, мала щось таки важить у її житті: лише заради неї Жаніна переборювала в собі бажання кинутися в гонитву за Філі (вона була б здатна вперто переслідувати його, то благати, то ображати, прилюдно влаштовувати йому сцени). Ні, мені самому не вдалося б утримати її вдома, вона залишилася тільки заради дитини, але розради в ній не знаходила. Тим-то вечорами, коли ми сиділи біля вогню, чекаючи обіду, дівча просилося до мене на руки або залазило на коліна, ніби шукало в мене захистку. Кіски у неї були м'які, як пух, від них пахло пташиним кубельцем, і мені згадувалася Марі. Я заплющував очі і, припавши губами до дитячої голівки, сидів тихенько, стримуючи бажання міцно стиснути в обіймах цю маленьку істоту. Подумки я кликав мою загиблу дівчинку. І водночас мені здавалося, ніби я обіймаю і Люка. Іноді цілуєш її, коли вона розпустується, і відчуваєш: її щічки солонуваті, як у Люка, коли він, набігавшись за день, засне, бувало, біля столу… Втомившись, він не міг дочекатися ласощів і, йдучи спати, обходив усіх, підставляючи своє зморене сонне личко… Ось про що я думав, поки Жаніна, бранка свого кохання, тинялася, снувала туди й сюди по кімнаті.
Пригадую, якось увечері вона спитала:
— Що мені тепер діяти? Що робити, аби не страждати?.. Як ви гадаєте, воно минеться?
Ніч була морозна: раптом, бачу, вона розчиняє вікно, штовхає віконниці, вихиляється надвір і стоїть, залита холодним місячним сяйвом. Я відвів її на місце, посадив біля вогню і, хоча не звик до ніжностей, незграбно обняв її за плечі. Я поцікавився, чи нема в неї бодай якоїсь внутрішньої підпори: