Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
— Ти віруєш?
Вона неуважно перепитала:
— Вірую? — Ніби не зрозуміла мене.
— Авжеж, — мовив я, — ти віруєш у бога?
Вона звела запалені очі, недовірливо подивилася на мене й нарешті сказала, що «не бачить ніякого зв'язку…». Але я наполягав, і вона додала:
— Так, я побожна, ходжу до церкви й молюся. А чому ви питаєте? Ви що, смієтеся з мене?
— Як ти думаєш, — вів далі я, — Філі гідний твоєї великої пожертви?
Вона подивилася на мене похмурим, сердитим поглядом, як іноді її мати, коли не розуміє, що їй кажуть, не знає, що відповісти, і боїться потрапити в пастку. Нарешті зважилася: нічого тут спільного немає… не любить вона, коли до цих речей приплутують релігію. Так, вона богомільна, а тому їй огидні отакі нездорові порівняння. Вона ж виконує все, що велить віра. Жаніна вимовила це з таким притиском, ніби запевняла фінансового інспектора, що справно платить усі податки. А саме таке ставлення до релігії я й ненавидячу, і все життя ненавидів цю грубу карикатуру, цей жалюгідний шарж на християнське благочестя. А щоб мати право ненавидіти, я вдавав, немов бачу в своїх родичах щирих християн. Треба сміливо дивитися в обличчя тому, кого ненавидиш. Але ж мені, думав я, уже ясно було, що я сам себе ошукував. Я це знав і раніше, ще того вечора, коли ось тут, у Калезі, абат Ардуен сказав мені па терасі: «Ви дуже добрий…» Згодом я затулив собі вуха, щоб не чути тих слів, які шепотіла вмируща Марі. І тоді, біля її узголів'я, мені відкрилася таємниця смерті й життя людського… Моя дівчинка померла заради мене… Я хотів про це забути. Безнастанно я намагався загубити ключ до тієї таємниці, але чиясь рука вертала мені його на кожному повороті мого життя. (Хіба можна забути Люків погляд того недільного ранку, після служби, у ту мить, коли озвався перший трав'яний коник?.. А ту весняну ніч, коли пішов град?..)
Такі думки снувалися в мене в голові того вечора. Пригадую, я підвівся, так рвучко штовхнувши крісло, що Жаніна здригнулася. Тиша, що запала в Калезі цієї пізньої години, якась щільна, майже тверда, сковувала, притлумлювала її горе. Вогонь примеркав, у вітальні помалу холоднішало, Жаніна все ближче присувала стільця до коминка, її ноги майже торкалися приску. Вона простягла до жару руки, схилила голову. Лампа, що стояла на коминку, освітлювала згори її низько зігнуту огрядну постать, а я блукав довкола, в сутінках кімнати, захаращеної меблями з палісандрового й червоного дерева. Я безсило снував круг її застиглого, нерухомого тіла.
— Дитино моя…
Я добирав і не знаходив слів. Як мені душно цього вечора, коли я пишу ці рядки, як болить моє серце, ніби от-от розірветься, бо воно сповнилося любов'ю, і я знаю нарешті ім'я обож…
…………………………………………….
…………………………………………….
…………………………………………….
…………………………………………….
Юбер до Женев'єви
Калез, 10 грудня 193…
Люба моя Женев'єво, закінчую на цьому тижні розбирати папери, що ними напхано тут усі шухляди. Але обов'язок велить мені негайно познайомити тебе з одним дивним документом. Як тобі відомо, батько помер біля робочого столу. Коли Амелія зайшла до нього вранці двадцять четвертого листопада, то побачила, що він сидить, уткнувшись обличчям у зошит, той самий, що я тобі пересилаю рекомендованою бандероллю.
Тобі, певне, важко буде розібрати, що там написано, я теж немало поморочився… однак добре, що письмо таке нерозбірливе, слуги, звісно, нічого не вчитали. Спершу я з делікатності хотів не давати тобі читати цей щоденник: батько пише про тебе так різко, говорить образливі слова. Але хіба я маю право приховувати від тебе документ, що належить тобі так само, як мені? Ти ж знаєш мою делікатність щодо всього, що так чи інакше є спадщиною наших батьків. Тому я передумав.
А втім, кого тільки батько не образив на цих сторінках, просяклих жовчю! Нам усім перепало. На жаль, ми давно знаємо, як він до нас ставився, це для нас не новина. Вся моя юність отруєна тією зневагою, що її чомусь викликала в батька моя персона. Через те я довго не вірив у себе, в свої сили; я щулився, відчуваючи на собі його безжальний погляд; збігло немало років, поки я віднайшов нарешті почуття власної гідності й непересічності.
Я йому все дарував, скажу навіть, що саме синівський обов'язок спонукав мене ознайомити тебе з цим документом. Хай хоч яка думка складеться в тебе про ці записи, де відверто висловлено страшні почуття, — безперечно одне: образ твого батька постане перед тобою, не смію сказати, благороднішим, але, мабуть, людянішим (я думав і про його любов до нашої сестри Марі, і до маленького Люка; ти побачиш зворушливі докази цієї симпатії). Тепер я краще розумію його скорботу, що прорвалася біля маминої труни. Пам'ятаєш, які ми були вражені? Ти думала, він трохи прикидається. Навіть коли ці сторінки відкриють тобі одне: які муки таїло серце цієї несхитної і несамовито гордої людини, то вже хоча б заради цього, люба Женев'єво, варто прочитати їх, хай як гірко тобі буде.