Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
— Перша! — пролунала команда.
Спритно відскочив 1-й номер. Металічно, оглушуючи, задзвеніла гармата, і через голови всіх наших, під горою, зі свистом перелетіла граната і, далеко не долетівши до ворога, димком показала місце свого падіння й лопнула.
Обличчя в солдатів та офіцерів повеселішали при цьому звукові; усі повставали і почали спостерігати видні, як на долоні, рухи наших військ — унизу і рухи ворога, який наближався — спереду. Сонце в ту ж хвилину зовсім вийшло з-за хмар, і цей красивий звук самотнього пострілу злився з блиском яскравого сонця в одно бадьоре й веселе враження.
VII
Над мостом уже пролетіли два ворожих ядра, і на мосту була тиснява. На середині мосту, злізши з коня, припертий своїм товстим тілом до поручнів, стояв князь Несвицький. Він, сміючись, оглядався назад на свого козака, який з двома Кіньми на поводі стояв за кілька кроків позад нього. Тільки-но князь Несвицький хотів рушити вперед, як знову солдати й повозки напирали на нього і знову притискали його до поручнів, і йому нічого не залишалося, як усміхатись.
— Ото, який-бо ти, братіку мій! — казав козак фурштатському солдатові з повозкою, що напирав на піхоту, яка товпилася біля самих коліс і коней, — от який ти! Нема, щоб зачекати: бачиш, генералові проїхати.
Та фурштат, не зважаючи на найменування генерала, кричав на солдатів, що загороджували йому дорогу:
— Гей! землячки! тримайся ліворуч, стривай!
Але землячки, тиснучись плече в плече, чіпляючись багнетами, сунули по мосту безперервно однією суцільною масою. Подивившись за поручні вниз, князь Несвицький бачив бистрі, шумливі, невисокі хвилі Енсу, що, зливаючись, рябіючи й загинаючись біля палей мосту, випереджали одна одну. Подивившись на міст, він бачив такі ж одноманітні хвилі солдатів, кутаси, ківери з чохлами, ранці, багнети, Довгі рушниці і з-під ківерів безтурботно-втомлені обличчя з широкими вилицями, запалими щоками, і ноги, що човгали по нанесеній на дошки мосту липкій грязюці. Коли-не-коли між одноманітними хвилями солдатів, як скипання білої піни у хвилях Енсу, протискався офіцер у плащі, із своїм відмінним від солдатських обличчям; коли-не-коли, як тріску, що в'юниться по річці, відносило по мосту хвилями піхоти пішого гусара, денщика або жителя; коли-не-коли, як колода, що пливе по річці, оточена з усіх боків, пропливала по мосту ротна або офіцерська, накладена до самого верху і прикрита шкірами, повозка.
— Ач, їх, наче греблю, прорвало, — безнадійно зупиняючись, казав козак. — Чи багато ще там?
— Мелійон без одного! — підморгуючи, казав, близько проходячи, у прорваній шинелі веселий солдат і зникав; за ним проходив другий, старий солдат.
— Як він (він — ворог) теперечки по мосту заходиться шкварити, — казав понуро старий солдат, звертаючись до товариша, — забудеш чухатись.
І солдат проходив. За ним другий солдат їхав на повозці.
— Куди, чорт, онучі запхав? — казав денщик, біжачи за повозкою і шукаючи в задку.
І цей проходив з повозкою.
За цим ішли веселі й, видно, напідпитку солдати.
— Як він його, чоловіче добрий, жахне прикладом он у самі зуби… — радісно говорив один солдат у високо підтиканій шинелі, широко розмахуючи рукою.
— Ото ж то воно, солодка, видно, шинка, — відповів другий з реготом.
І вони пройшли, так що Несвицький не дізнався, кого вдарили в зуби і до чого тут шинка.
— Ач, поспішають! Що він холодну пустив, то вже й думаєш, усіх переб'ють, — казав унтер-офіцер сердито й докірливо.
— Як воно пролетить повз мене, дядечку, ядро оте, — казав, ледве стримуючись від сміху, з величезним ротом молодий солдат, — я так і обмер. Далебі, єй-богу, так злякався, біда! — казав цей солдат, неначе хвалячись тим, що він злякався.
І цей проходив. За ним услід їхала повозка, не схожа на всі, що проїжджали досі. Це був німецький парокінний форшпан, навантажений, здавалося, цілим будинком; за форшпаном, яким правив німець, прив'язана була гарна, ряба, з величезним вим'ям, корова. На перинах сиділа молодиця з немовлям, стара жінка й молода багроворум'яна, здорова дівчина-німкеня. Ці жителі виселялися, і, видно, з особливого дозволу були пропущені. Очі всіх солдатів звернулися до жінок, і, поки проїжджала повозка, посуваючись крок по кроку, всі зауваження солдатів стосувались лише двох жінок. На всіх обличчях була майже одна і та ж усмішка непристойних думок про жінку.
— Ач, ковбаса, теж забирається!
— Продай матінку, — наголошуючи останній склад, казав другий солдат, звертаючись до німця, який, опустивши очі, сердито і злякано йшов Широким кроком.