Війна і мир 1-2

— Та ні-бо.

І Денисов підійшов до ліжка, щоб дістати з-під подушки гаманця.

— Ти куди поклав, Ростов?

— Під нижню подушку.

— Та нема.

Денисов скинув обидві подушки на підлогу. Гаманця не було.

— От диво!

— Стривай, чи не стягнув ти? — сказав Ростов, по одній підіймаючи подушки й витрушуючи їх.

Він зняв і стріпнув ковдру. Гаманця не було.

— Часом чи не забув я? Ні, я ще подумав, що ти наче скарб під голову кладеш, — сказав Ростов. — Я тут поклав гаманця. Де він? — звернувся він до Лаврушки.

— Я не входив. Де поклали, там і повинен бути.

— Та нема.

— Ви все так, кинете куди та й забудете. В кишенях он подивіться.

— Ні, якби я не подумав про скарб, — сказав Ростов, — а то я пам'ятаю, що поклав.

Лаврушка перекопав усю постіль, заглянув під ліжко, під стіл, перерив усю кімнату й зупинився серед кімнати. Денисов мовчки стежив за Лаврушковими рухами і, коли Лаврушка здивовано розвів руками, кажучи, що ніде нема, він оглянувся на Ростова.

— Ростов, ти не пуст…

Ростов, відчувши на собі погляд Денисова, звів очі і в ту ж мить опустив їх. Уся кров його, бувши досі спертою десь нижче горла, ринула йому в обличчя й очі. Він не міг перевести духу.

— І в кімнаті ж нікого не було, опріч поручика та вас самих. Тут де-небудь, — сказав Лаврушка.

— Ну, ти, дідькова личино, ворушись, шукай, — раптом загримав Денисов, побагровівши і з погрозливим жестом кидаючись на лакея. — Щоб був гаманець, а то засічу. Всіх засічу!

Ростов, обминаючи поглядом Денисова, став застібати куртку, підстебнув шаблю і надів кашкета.

— Я тобі кажу, щоб був гаманець, — кричав Денисов, трясучи за плечі денщика і штовхаючи його об стіну.

— Денисов, облиш його; я знаю, хто взяв, — сказав Ростов, підходячи до дверей і не зводячи очей.

Денисов зупинився, подумав і, видно, зрозумівши те, на що натякав Ростов, схопив його за руку.

— Дурниці! — вигукнув він так, що жили, як мотузки, надулись у нього на шиї та на лобі. — Я тобі кажу, ти збожеволів, я цього не дозволю. Гаманець тут; зніму шкуру з цього мерзотника, і буде тут.

— Я знаю, хто взяв, — повторив Ростов тремтячим голосом і пішов до дверей.

— А я тобі кажу, не смій цього робити, — закричав Денисов, кидаючись до юнкера, щоб стримати його.

Та Ростов видер свою руку і з такою злобою, наче Денисов був найбільшим ворогом його, просто і твердо спрямував на нього погляд.

— Чи ти розумієш, що кажеш? — спитав він тремтячим голосом, — крім мене нікого не було в кімнаті. Отже, якщо не те, то…

Він не міг доказати і вибіг з кімнати.

— Ах, чорт з тобою і з усіма, — були останні слова, які чув Ростов.

Ростов прийшов на квартиру Теляніна.

— Пана вдома нема, до штабу поїхали, — сказав йому денщик Теляніна. — Чи що трапилось? — додав денщик, дивуючись із стурбованого юнкерового обличчя.

— Ні, нічого.

— Трохи не застали, — сказав денщик.