Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
— Я не винен, що розмова зайшла при інших офіцерах. Можливо, не треба було казати при них, та я не дипломат. Я тому в гусари й пішов, думав, що тут не треба тонкощів, а він мені каже, що я брешу… то хай дасть мені сатисфакцію…
— Це все добре, ніхто не думає, що ви боягуз, та не в тому річ. Спитайте Денисова, де це чувано, щоб юнкер вимагав сатисфакції від полкового командира?
Денисов, прикусивши вуса, з понурим виглядом слухав розмову, видно, не бажаючи втручатися. На запитання штаб-ротмістра він заперечливо похитав головою.
— Ви при офіцерах кажете полковому командирові про це паскудство, — провадив штаб-ротмістр. — Богданич (Богданичем звали полкового командира) вас присадив.
— Не присадив, а сказав, що я неправду кажу.
— Авжеж, і ви наговорили йому дурниць, і треба попросити пробачення.
— Нізащо! — вигукнув Ростов.
— Не чекав я цього від вас, — серйозно й суворо сказав штаб-ротмістр. — Ви не хочете попросити пробачення, а ви, батечку, не тільки перед ним, а й перед усім полком, перед усіма нами, ви кругом винні. А ось як: якби ви подумали та порадились, як обійтись у цій справі, а то ви просто, та при всіх офіцерах, і ляпнули. Що тепер робити полковому командирові? Треба віддати до суду офіцера й заплямувати цілий полк? За одного негідника цілий полк осоромити? Так, чи що, по-вашому? А по-нашому не так. І Богданич молодець, він вам сказав, що ви неправду говорите. Неприємно, та що ж робити, батечку, самі наскочили. А тепер, як справу хочуть зам'яти, то ви через якусь фанаберію не хочете попросити пробачення, а хочете все розповісти. Вам кривдно, що ви почергуєте, невже вам важко попросити пробачення у старого і чесного офіцера! Хоч би який там був Богданич, а все ж чесний і хоробрий старий полковник, та вам кривдно; а заплямувати полк вам нічого! — Голос штаб-ротмістра починав тремтіти. — Ви, батечку, в полку без року тиждень; сьогодні тут, завтра перейшли куди в ад'ютантики; вам начхати, що говоритимуть: «Між павлоградськими офіцерами злодії!» А нам не однаково. Правда ж, Денисов? Не однаково?
Денисов усе мовчав і не ворушився, зрідка поглядаючи своїми блискучими чорними очима на Ростова.
— Вам своя фанаберія дорога, попросити пробачення не хочеться, — говорив далі штаб-ротмістр, — а нам, старикам, як ми виросли, та й померти, бог дасть, доведеться в полку, то нам честь полка дорога, і Богданич це знає. Ох, яка дорога, батечку! А це негоже, негоже! Там ображайтеся чи ні, а я завжди правду-матінку скажу. Негоже!
І штаб-ротмістр підвівся і одвернувся від Ростова.
— Правда, хай йому чорт! — вигукнув, схоплюючись, Денисов. — Ну, Ростов, ну!
Ростов, червоніючи і бліднучи, дивився то на одного, то на другого офіцера.
— Ні, панове, ні… ви не думайте… я дуже розумію, ви даремне про мене думаєте так… я… для мене… я за честь полка… та що? це на ділі я доведу, і для мене честь прапора… ну, все одно, правда, я винен!.. — Сльози стояли у нього в очах. — Я винен, кругом винен!.. Ну, чого вам ще?..
— Оце так, графе, — повертаючись, вигукнув штаб-ротмістр, вдаряючи його великою рукою по плечу.
— Я тобі кажу, — вигукнув Денисов, — він хлопець гарний.
— Отак краще, графе, — повторив штаб-ротмістр, неначе за його признання починаючи величати його титулом. — Підіть і попросіть пробачення, ваше сіятельство, егеж.
— Панове, все зроблю, ніхто від мене слова не почує, — благальним голосом промовив Ростов, — але просити пробачення не можу, їй-бо, не можу, як хочете! Як я буду просити пробачення, наче маленький, прощення просити?
Денисов засміявся.
— Вам же гірше. Богданич злопам'ятний, поплатитесь за впертість, — сказав Кірстен.
— Їй-бо, не впертість! Я не можу вам описати, яке почуття, не можу…
— Ну, воля ваша, — сказав штаб-ротмістр. — А що, мерзотник цей куди подівся? — спитав він Денисова.
— Прикинувся хворим, завтра веліли наказом виключити, — промовив Денисов.
— Це хвороба, інакше не можна пояснити, — сказав штаб-ротмістр.
— Та вже хвороба, не хвороба, а хай не потрапляє він мені на очі — уб'ю! — кровожерно прокричав Денисов.
До кімнати ввійшов Жерков.
— Ти як? — разом звернулись до нього офіцери.
— Похід, панове. Мак у полон здався і з армією, з усім.
— Брешеш!
— Сам бачив.
— Як? Мака живого бачив! з руками, з ногами?
— Похід! Похід! Дати йому пляшку за таку новину. Ти як це сюди потрапив?
— Знову в полк вислали, за чорта, за Мака. Австрійський генерал поскаржився. Я його поздоровив з приїздом Мака… Ти чого, Ростов, наче з лазні?