Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
Штаб перебував за три версти від Зальценека. Ростов, не заходячи додому, взяв коня й поїхав до штабу. В селі, де містився штаб, був трактир, який одвідували офіцери. Ростов приїхав до трактиру; біля ганку стояв кінь Теляніна.
У другій кімнаті трактиру сидів поручик за тарілкою сосисок і пляшкою вина.
— А, й ви заїхали, юначе, — сказав він, усміхаючись і високо піднімаючи брови.
— Так, — сказав Ростов, наче вимовити це слово було над силу, і сів за сусідній стіл.
Обидва мовчали; в кімнаті сиділи два німці й один російський офіцер. Усі мовчали, і чутно було дзенькання ножів об тарілки і чавкання поручика. Коли Телянін закінчив сніданок, він вийняв з кишені подвійного гаманця, вигнутими вверх маленькими білими пальцями розняв кільця, вийняв золотого і, підвівши брови, віддав гроші слузі.
— Будь ласка, скоріше, — сказав він.
Золотий був новий. Ростов встав і підійшов до Теляніна.
— Дозвольте подивитись мені гаманець, — сказав він тихим, ледь чутним голосом.
З метушкими очима, але з усе ще піднятими бровами Телянін дав гаманця.
— Еге, гарненький гаманець… Егеж… егеж… — сказав він і раптом зблід. — Подивіться, юначе, — додав він.
Ростов узяв гаманця в руки й подивився і на нього й на гроші, що були в ньому, і на Теляніна. Поручик оглядався навкруг, за своєю звичкою, і, здавалося, враз став дуже веселим.
— Коли будем у Відні, все там залишу, а тепер і дівати нікуди в цих паскудненьких городках, — сказав він. — Ну, давайте, юначе, я піду.
Ростов мовчав.
— А ви чого це? теж поснідати? Пристойно годують, — вів далі Телянін. — Давайте ж.
Він простягнув руку і взявся за гаманець. Ростов випустив його. Телянін узяв гаманця й почав класти його в кишеню рейтузів, і брови його недбало підвелися, а рот трохи розкрився, неначе він казав: «так, так, кладу до кишені свого гаманця, і це дуже просто, і нікому до цього діла нема».
— Ну, що, юначе? — сказав він, зітхнувши і з-під піднятих брів глянувши в вічі Ростову. Якесь сяйво очей із швидкістю електричної іскри перебігло з очей Теляніна в очі Ростова й назад, назад і назад, усе в одну мить.
— Ідіть сюди, — промовив Ростов, хапаючи Теляніна за руку. Він майже притягнув його до вікна. — Це гроші Денисова, ви їх узяли… — прошепотів він йому над вухом.
— Що?.. Що?.. Як ви смієте? Що?.. — промовив Телянін.
Але ці слова звучали жалібним, розпачливим криком та благанням прощення. Тільки-но Ростов почув цей звук голосу, з душі його звалився величезний камінь сумніву. Він відчув радість і в ту ж мить йому стало жаль нещасної людини, що стояла перед ним; та треба було до кінця довести почату справу.
— Тут люди бозна-що можуть подумати, — бурмотів Телянін, хапаючи кашкета і простуючи до невеликої порожньої кімнати, — треба порозумітися…
— Я де знаю, і я це доведу, — сказав Ростов.
— Я…
Злякане, бліде обличчя Теляніна почало дрижати всіма мускулами; очі все так само метушилися, але десь унизу, не зводячись до обличчя Ростова, і стало чутно схлипування.
— Графе!.. не занапастіть молодої людини… ось ці нещасні гроші, візьміть їх… — Він кинув їх на стіл. — У мене батько старий, мати!..
Ростов узяв гроші, уникаючи погляду Теляніна, і, не кажучи й слова, пішов з кімнати. Але біля дверей він зупинився й вернувся назад.
— Боже мій, — сказав він зі сльозами на очах, — як ви могли це зробити?
— Графе, — сказав Телянін, наближаючись до юнкера.
— Не торкайтесь до мене, — промовив Ростов, відхиляючись. — Якщо в вас нестатки, візьміть ці гроші. — Він шпурнув йому гаманця і вибіг з трактиру.
V
Увечері того самого дня на квартирі Денисова точилася жвава розмова офіцерів ескадрону.
— А я вам кажу, Ростов, що вам треба попросити пробачення в полкового командира, — казав, звертаючись до яскраво-червоного, схвильованого Ростова, високий штаб-ротмістр з сивуватим волоссям, величезними вусами і крупними рисами зморшкуватого обличчя.
Штаб-ротмістр Кірстен був двічі розжалуваний у солдати за справи честі і двічі вислужувався.
— Я нікому не дозволю говорити мені, що я брешуі — вигукнув Ростов. — Він сказав мені, що я брешу, а я сказав йому, що він бреше. Так на тім і залишиться. На чергування може мене призначати хоч щодня і під арешт садовити, а просити пробачення мене ніхто не примусить, бо якщо він, як полковий командир, вважає за негідне себе дати мені сатисфакцію, то…
— Та ви стривайте, батечку; ви послухайте мене, — перебив штаб-ротмістр своїм басовитим голосом, спокійно розгладжуючи свої довгі вуса. — Ви при інших офіцерах кажете полковому командирові, що офіцер украв…