Ставка більша за життя. Частина 2

— Хвилинку, лейтенанте Ворманн, вам треба вчитись. Це й є наша справжня робота, а не те, що ви робили в Мюнхені. А може, вам не подобаються мої методи?

Ворманн глянув йому просто в очі.

— Ні, пане полковник.

— Ну й не треба, — відповів Елерт. Він підійшов до лікаря й допоміг йому розтулити затиснуті зуби пораненого. Спирт, булькаючи, полився йому в рот. Чоловік захлинувся, через силу хапаючи повітря. Але так і не розплющив очей.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль, — проскандував Елерт над його вухом.

— Зюзанна любить їх тільки восени, — прошепотів поранений. А за мить додав: — Вона шле тобі свіжу партію.

Він розплющив очі і раптом зрозумів: сталося щось погане. Побачив схилені над собою голови трьох осіб у німецьких мундирах, обличчя його перекосила гримаса страху й ненависті. Полковник вхопив пораненого за плечі і міцно струснув.

— Кажи, для кого цей пароль? — верескнув він. — Житимеш, коли скажеш. Ти й так сказав багато. До своїх ти вже тепер ніколи не повернешся — вони тебе знищать… — Елерт відчув, як обм’якло в руках тіло пораненого, і раптом з огидою відпустив його.

— Ходімо, — звернувся він до фон Ворманна.

— Я ж казав, — промовив лікар в есесівському мундирі і потяг ковдру, накриваючи нею обличчя чоловіка, якому недосвідчений хірург лишив усмішку, помітну навіть зараз.

У машині Елерт запалив сигару й випустив дим прямо в лице лейтенантові.

— Запам’ятайте, лейтенанте, що для мене ви просто Ворманн і ніяких “фон”. Ясно? Опріч того, я був би дуже задоволений, якби ви облишили носити оцю гидоту, — він показав на монокль, який Ерік нервово поправив. Елерт замовк, чекаючи відповіді лейтенанта. — А що стосується цього пароля, — сказав він по паузі, — то забудьте про нього. Я подбаю про це сам. Особисто скуштую сам, — посміхнувся він, — смак каштанів на майдані Пігаль. Ви зрозуміли, лейтенанте Ворманн?

— Так точно, пане полковник.

Але Ерік не збирався забувати цього пароля. Він збагнув, що йому трапилася щаслива нагода, можливо, єдина в житті, щоб довести цьому грубіянові, хто з них кращий офіцер абверу. Він знав у обличчя всіх людей Елерта, цих горе-служак, що тинялися по місту; навіть сліпий легко впізнав би й здогадався б, що саме їм Елерт наказав звертатися до всіх офіцерів довколишніх гарнізонів з повідомленням, що найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль. Вони діяли безглуздо й грубо. Дійшло до того, що навіть його, фон Ворманна, зачепив якийсь темний тип, назвавши слова пароля.

— Іди геть, ідіоте, — спокійно відповів йому лейтенант, — і більше не навертайся мені на очі.

Проте сам Ерік не втрачав надії, яку йому посилало провидіння, тим паче, що після недавньої пригоди коло в’язниці, під час якої чудом уцілів, він увірував у те, що ним, Еріком фон Ворманном, опікуються небесні сили.

Той, хто ніколи до цього не знав лейтенанта фон Ворманна, зустрівшись із ним зараз, міг би присягтися, що це незвичайно товариський чоловік, хлопець-друзяка. Він відвідував довколишні гарнізони, охоче зав’язував розмови, частував вином і коньяком, не забуваючи при цьому натякнути кожному з своїх випадкових знайомих про незвичайний смак каштанів із знаного паризького майдану.