Ставка більша за життя. Частина 2
- Автор: Збых Анджей
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Микола Дуркевич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Ставка більша за життя. Частина 2». Краткое содержание книги:
Одне завдання відповідальніше за друге, але Мочульський, що діє під прибраним ім’ям Ганса Клосса, знаходить у собі силу волі не схибити у ворожому оточенні, вийти переможцем у поєдинках із абвером та гестапо.
Книжка складається з шести новел, в основу яких лягли воєнні події 1943–1944 років. Вони є продовженням однойменного роману польського автора, що виходив у видавництві 1970 року.
Краєвид за вікном був сірий, одноманітний і зовсім не нагадував кольорових листівок з пейзажами, які колекціонував малий Ерік. Правду кажучи, Франція його не цікавила, він зневажав, по суті, все, що було не прусське, навіть до баварців відчував якесь презирство й недовіру.
Фон Ворманн глянув на годинник. Якщо вірити розкладові руху поїздів, то вони вже сорок хвилин тому мали бути в Сен-Жілі. Щось псується в машині німецького порядку.
Він відчинив вікно. Холодний, мокрий вітер ударив йому в обличчя — відчувалася близькість моря. З-за повороту почали виринати шпилясті дахи Сен-Жіля, а ближче, на першому плані, з’явилися коричневі, вкопані в землю прямокутники бетонних укріплень Атлантичного валу, який мав затримати вторгнення англійців та американців. Чи затримає? Ерік фон Ворманн підняв комір шинелі й потягся рукою по елегантний несесер.
Коли він увечері прийшов у казино, що містилося в ресторані старого готелю з претензійною назвою “Маджестік”, — вивіски ніхто не хотів знімати, і вона й досі висіла над входом, — до нього знову повернулося питання, яке він поставив собі, дивлячись із вікна вагона першого класу на бетонні укріплення узбережжя. Чи втримає вал союзників, чи перешкодить висадженню?
Він налив у склянку вина. Воно було дуже гидке. Подумав про свого батька, який десь там, на Західній Україні, “скорочує лінію фронту”. Не треба бути великим стратегом, аби зрозуміти, що це означає. А фон Ворманн з дитинства пам’ятає прапорці на великих штабних картах свого батька, ще тоді, коли старий пруссак сподівався зробити з сина справжнього офіцера.
Краєм ока він помітив полковника Елерта, що заходив у казино, віднині — свого безпосереднього начальника. Фон Ворманн квапливо взяв газету і з удаваною цікавістю заходився вивчати позавчорашнє повідомлення головного командування вермахту, думаючи водночас, що в цей глухий закуток навіть газети приходять із запізненням. Він не мав бажання розмовляти з Елертом. йому не подобалися непристойні дотепи і грубуваті манери опасистого полковника. Примітивний, зарозумілий, грубий — так оцінив його Ерік після першої зустрічі, коли Елерт, переглядаючи його документи, звернувся до нього: “Лейтенанте Ворманн”. — “Моє прізвище фон Ворманн”, — гордо сказав Ерік, свідомо акцентуючи на слові “фон”. Та Елерт ніби цього й не чув, а потім у розмові ще двічі назвав його просто Ворманном.
Газета не допомогла йому лишитися непоміченим. Елерт зупинився коло його столика.
— Не блюзнірствуйте, лейтенанте, — промовив він, коли фон Ворманн виструнчився, вдавши, що його захопили зненацька. Елерт ногою присунув до себе стільця і сів, певніше, гепнувся, як подумки відзначив лейтенант. Не спитавши дозволу, налив собі вина.
— Ви ще й досі самотній, лейтенанте? Досі без товариства? Якщо ви хочете, я познайомлю вас з колегами.
— Дякую, пане полковнику, я вже відрекомендувався своєму начальству, — холодно відповів Ерік. — А сюди я зайшов з доброї волі.
— Ви неодмінно знайдіть собі друзів, бо інакше помрете тут з нудьги.
— Я ніколи не нудьгую, пане полковник.
— Розумію, — розсміявся Елерт. — Ви гадаєте, сидячи тут самотньо, що знаходитесь у найкращому товаристві. А може, й анекдоти ви розказуєте самі собі? — споважнів він. — Запам’ятайте, що ми, офіцери абверу, мусимо підтримувати з людьми якнайбільші контакти. І в нашій службі, дорогий Ворманне, немає поділу на час службовий і особистий. Ви зрозуміли?
— Так точно, — відповів Ерік. Як же він його ненавидів у цю мить, з якою охотою заїхав би в цю самовпевнену гладку пику. Чому це якийсь Елерт напучує його, фон Ворманна, совістить, як школяра?
Елерт якусь мить пильно дивився на фон Ворманна.
— Ну, гаразд, лейтенанте, знайомтесь із Сен-Жілем, хоч, правду кажучи, тут і дивитись ні на що. А через день-два візьмемося до роботи. — Навіть не кивнувши головою на прощання, Елерт підвівся і пішов до дверей, ніби заради розмови з Еріком він тільки й приходив у казино.
Ерік відсунув газету й почав роздивлятися довкола. За сусіднім столиком якийсь капітан саперів розповідав двом лейтенантам про свої любовні пригоди в Гаврі, коло буфета білочубий безвіїй унтер-офіцер СС залицявся до пишнотілої дівчини з допоміжної служби. Фон Ворманн відчув на собі чийсь погляд і глянув у той бік. За столиком під вікном самотньо, як і він, сидів чоловік у мундирі організації Тодту. Помітивши, що фон Ворманн його завважив, він підвівся і рушив до нього.